О, знаю я, багато ще промчить Злих хуртовин над головою в мене, Багато ще надій із серця облетить, Немов од вихру листячко зелене. Не раз мене обгорне, мов туман, Страшного розпачу отрутнеє дихання, Тяжке безвір’я в себе, в свій талан І в те, що у людей на світі є призвання. Не раз в душі наступить перелом, І очі глянуть у бездонну яму, І вгледжу я в кохання над чолом Строкату шапку блазня або пляму. Не раз мій голос дико залуна, Немов серед безлюдної пустині, І я подумаю, що в світі все мана І на землі нігде нема святині. І, може, приведуть не раз прокляті дні Лихої смерті грізную примару, І знову прийдеться покинутій мені Не жити, а нести життя своє, мов кару. Я знаю се і жду страшних ночей, І жду, що серед них вогонь той загориться, Де жевріє залізо для мечей, Гартується ясна і тверда криця. Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: нова людина народилась; А як зломлюсь, не плачте по мені! Пожалуйте, чому раніше не зломилась!
16.09.1896
АНГЕЛ
ПОМСТИ
У темряві таємній серед ночі До мене часто гість непевний приліта, Він поглядом жахає і віта, Мов зірка Марс кривава, сяють очі. Всміхається мені страшний посланець, Я бачу в усміху ненависть і любов, На білих крилах червоніє кров, Мов на снігу зорі вечірньої багрянець. Він промовля мені слова страшні й великі, В руках палає меч осяйний, огневий, І в серці, наче поклик бойовий, Здіймаються у мене співи дикі. «Слова, слова, слова! – на них мій гість мовляє, – Я ангел помсти, вчинків, а не слів, Не думай же, що твій одважний спів Других, а не тебе до бою закликає. Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна, Мій меч не тяжкий для одважних рук. Чи ти боїшся смерті, кари, мук, Ти, що була душею завжди вільна?» Він подає свій меч, я хочу взяти зброю, Але не слухає мене моя рука, І лютість огнева із серця геть зника: «Іди, – кажу йому, – я не піду з тобою. Не жаль мені життя, а жаль тії людини, Що у мені живе, що бачу я в других, Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх, Не схочу пережить ганебної години, Твоя слуга Корде, одважная нормандка, В тиранах бачила тиранів цілий вік, Але й в тирані їй з’явився чоловік, Як над убитим крикнула коханка…» Зника північний гість, та погляд той і мова Лишають в серці слід кривавий і страшний, І вдень мені в очах стоїть той гість дивний, А душу рве й гнітить нескінчена розмова…
FIAT NOX !
«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний. І стала тьма, запанував хаос, Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше Був той хаос, бо у ньому були Живі створіння, їх давила тьма. Скрізь марища з хаосу виринали, Лиха зараза, голод, злидні, жах – Несвітський жах усім морозив душу: І найодважнішим ставало жаско, Голодні крики слухаючи й стогін, Що виринали, наче зо дна моря, З юрби великої і темної. Здавалась Ота юрба частиною хаосу І голосом його. Часами розлягалось У темряві гукання: «Світла! Світла!» І на відповідь чувся голос дужий Земного бога з високості трону: «Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос. О, не один нащадок Прометея Блискучу іскру з неба здобував, І безліч рук до неї простягалось, Мов до зорі, що вказує дорогу. І розсипалась та велика іскра На іскорки малесенькі, незначні, І кожний іскорку ховав, неначе скарб, У попелі холодному віддавна; Вона не гасла, тліла в тій могилі, Та не давала ні тепла, ні світла, А сміливий нащадок Прометея Знаходив смутну долю свого предка: Вигнання, муки, нерозривні пута, Дочасну смерть у дикій самотині… І досі так, о браття! й досі тьма. Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі. Я чула голоси одважні, вільні, Вони лунали, мов гукання в лісі, – Тепер замовкли, і страшніше тиша Мені здається, ніж була раніш. Брати мої, нащадки Прометея! Вам не орел розшарпав груди горді, – Бридкі гадюки в серце уп’ялись. Ви не приковані на тій кавказькій кручі, Що здалека сіяє сніжним чолом, Про в’язня звістку людям даючи! Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів… Гей, царю тьми! Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся Кайданів тих залізної музики! Боїшся ти, що грізні, смутні гуки Пройняти можуть і камінне серце. А чим же ти заглушиш дикий голос Хаосу темного, крик голоду й біди І розпачливого гукання «світла, світла»? На нього завжди, як луна у горах, Одважні, вільні голоси озвуться. «Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало, Щоб заглушить хаос і Прометея вбить. Коли твоя така безмірна сила, Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»
25.09.1896
НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ ЛИСТОЧКОВІ, СПАЛЕНОМУ ПРИЯТЕЛЬСЬКОЮ РУКОЮ В НЕПЕВНІ ЧАСИ
Ой палка ти була, моя пісне! Як тебе почала я співати, В мене очі горіли, мов жар, І зайнявся у грудях пожар. Хтіла я тебе в серці сховати, Та було моє серденько тісне, Ой палка ти була, моя пісне! Так, була моя пісня палка. Вислухала товаришка спів, Мов троянда, уся паленіла, І сльоза в неї в очах бриніла Від гарячих, невтримливих слів, І тремтіла подана рука… Так, була моя пісня палка. Ти занадто палка, моя пісне! Як настала тривожна година, Запалилося слово вкінець І спалило тонкий папірець… Замість пісні лежить пожарина. Ой, глядіть, знову іскорка блисне! Ти занадто палка, моя пісне!
26.11.1896
«СЛОВО, ЧОМУ ТИ НЕ ТВЕРДАЯ КРИЦЯ…»
Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? Ти моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш… Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою… Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
25.11.1896
ВІДГУКИ
Пролітав буйний вітер над морем, По безмірнім, широкім просторі; Білі хвилі здіймались високо, І знялися од вітру ще вище, Загукали,
як військо вороже, Заглушили вони буйний вітер. Пролітав буйний вітер в пустині, По безкрайому, мертвому полі. Закрутились пісковаті вихри, Простяглись геть під небо високе, Наче велети люті, страшнії, І розсипались, впавши звисока; Смерть покрила слід буйного вітру. Пролітав буйний вітер край вежі, Що стояла самотно на кручі, Там знайшов він Еолову арфу. Він шарпнув її довгії струни, І всі струни озвалися співом, Лагіднішим од вітру дзвінкого. Буйний вітер замовк, пролетівши, Але арфа ще довго бриніла…
1896
ЄВРЕЙСЬКА МЕЛОДІЯ
Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, І вродлива чужинка забрала! Ти там, може, знайшов незаказаний рай, Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла. І зостались мені лиш пісні та думки… Ті пісні наші бранці зложили, Прислухаючись, як край Євфрату-ріки Вавілонськії верби шуміли. Ті пісні не співались, у дні жалібні Арфи висіли смутно на вітах І гойдались, неначе журились, сумні, По веселих утрачених літах. На мовчазних устах не лунав тихий спів, Він на крилах думок у пустиню, У зруйноване божеє місто летів І оплакував рідну святиню: «Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм, Вороги найсвятіше сплямили, На твоїм олтарі неправдивим богам Чужоземці вогонь запалили. Всі пророки твої від тебе відреклись, І левітів немає з тобою. Хто погляне на стіни, величні колись, Покиває, сумний, головою. Ти не наш, але вірними будуть тобі На чужині ізраїльські люди, – Що господь сам обрав за святиню собі, Те довіку святинею буде!» Милий мій! ти для мене зруйнований храм, Чи я зрадити маю святині Через те, що віддана вона ворогам І чужій, неправдивій богині?
26.06.1896
AVE REGINA!
Безжалісна музо, куди ти мене завела? Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? Навіщо ти серце моє одурила,привабила маревом щастя? Навіщо ти вирвала в мене слова,що повинні б умерти зо мною? Ти квітами серця мого дорогу собі устелила, І кров’ю його ти окрасила шати свої, Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали, Ти, горда цариця, мене повела за собою, Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім. Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої. Ти, владарко, все одбираєш од мене, – Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити. Моє божевілля собі ти взяла за актора, Щоб грало закохані ролі тобі на потіху. Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє? Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним Від нього мене пробудила, гукнувши: «Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені! Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці. Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла, Всі струни озватися мусять хвалою мені, Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою». Даремне хотіла я арфу свою почепити На вітах плакучих смутної верби І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує Невільничих співів моїх. Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, І очі твої променіли вогнем переможним, І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати. Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому, Навіть самій собі, вголос казати не хтіла. Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице? Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли, Людське признання – холодний кришталь, Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході. Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!
21.08.1896
TO BE OR NOT TO BE?..
Стій, серце, стій! не бийся так шалено. Вгамуйся, думко, не літай так буйно! Не бий крильми в порожньому просторі. Ти, музо винозора, не сліпи Мене вогнем твоїх очей безсмертних! Дай руку, притули мене до свого лона. Тобі я віддала усе, що мала, Подай мені великую пораду. Дивись: навколо нас великі перелоги, І дикі пущі, і високі кручі, І темні, тихі води. Подивись: Шляхів нема, а тільки де-не-де Поплутані стежинки йдуть на безвість. Он люди – мало їх – орють ті перелоги, Он з пущі ледве чутно стук сокири, З високих круч луна орлиний клекіт, Лиш тихі води все стоять мовчазно, І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темні, тихі води, – Розійдеться і зникне круг тремтячий. Скажи мені, пораднице надземна, Куди мені податись у просторі? Чи маю я здійняти срібло-злото З своєї ліри і скувати рало, А струнами сі крила прив’язати, Щоб тінь не падала на вузьку борозну, Зайняти постать поряд з тими людьми, Орати переліг і сіяти, а потім – А потім ждати жнив, та не для себе? Чи, може, кинутись туди, у пущу, І в диких нетрях пробивать дорогу З сокирою в руках і з тонкою пилою, Поки який гнилий, великий стовбур Впаде й задавить серед хащів темних? Чи, може, злинути орлицею високо, Геть понад кручі, у простор безмежний, Вхопити з хмари ясну блискавицю, Зірвати з зірки золотий вінець І запалати світлом опівночі? А що, коли те світло миттю згасне, Як метеор, і темрява чорніше, Страшніше здасться, ніж була раніш? А що, коли не стане в мене сили, Вогонь обпалить крила й я впаду, Неначе камінь, що зірвався в кручі, Туди, у темні води, в глибину, В холодну тишу, і недовго буде Тремтіти круг на площині води? Мовчиш ти, горда музо! тільки очі Спалахнули вогнем, барвисті крила Широким помахом угору здійнялись І сплеснули… О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!
10.09.1896
З ПРОПАЩИХ РОКІВ
«Я ЗНАЮ, ТАК, СЕ ХВОРІЇ ПРИМАРИ…»
Я знаю, так, се хворії примари, – Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! Вдяглися мрії у смуткові шати І понесли мене в дивний, мовчазний край, І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кипарисів гай. Серпанком чорним жалібниці-мрії Мені покрили очі, змеркнув світ, І залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень-сиріт. Пісні вернулись плакать на могилі Палкого серця, що носило їх, Вони були між людьми гості милі, Та не прийняв ніхто їх за своїх.