Думи і мрії

Украинка Леся

Тихо і тепло, так наче і справді весна. Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла, Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом. Ледве на місяць наплине прозорая хмара, Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки. Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять, Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво, Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові. Матовим сріблом біліють дахи на будинках, Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради, А кипариси між ними здаються високими вежами замків; Листя широке магнолій важке, нерухоме Кованим сріблом здається; Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий. Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година. Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось Злотом червоним горіти. Скрізь тихо, Тільки поток невидимий гірський, як млиновеє коло, шумить, Пісня часами озветься десь, ледве лунає… Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні, Море далеко леліє так ніжно, як мрія. Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають. Тихо і тепло… І сон не бере, і робота не йде. Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий, Мов корабельний чердак. Видко звідти

всі гори, Неба широкий намет і далекеє море, Звідси легше й думкам розлітатись по всіх українах… Довго я так походжала, а мрії та думи снувались, Мов на коловроті прядиво тонке; порветься та й знову прядеться. Часто літали думки мої в сторону рідну, – Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами. Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки, Тільки той самий ясний місяченько освічує їх в сю хвилину. Хто там спить? хто не спить? в кого в вікні видко світло?.. Раптом чогось я згадала велику, сувору будову, Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду, А за оградою – вас, мій товаришу, в клітці тюремній. Що, коли ви не спите в сю хвилину? Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні Світлом холодним і жаским? Ви, може, в вікно подивились, Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори… Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і – довга… Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно. Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку, Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло, Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився…

Ялта, 1898

«ПОРВАЛАСЯ НЕСКІНЧЕНА РОЗМОВА…»

пам’яті C. M.

 …Порвалася нескінчена розмова. Тремтить вона, мов порвана струна, В моєму серці. Від одного слова Розкрилася в душі моїй труна. Повстала туга, сном важким приспана, Повстала велетом і досягла до хмар, Жаль запалав, прибоєм океана Загомонів його страшний пожар. Ох, той пожар у других будить силу, Ту, що Бастілії тиранів розбива, Що визволя з кайданів волю милу, – У мене будить він слова, слова! Товаришу! не можу я мовчати, Лежить таке прокляття на мені, Що мушу тугу словом зустрічати: Вони дзвінкі, мої думки сумні. Часи глухонімії не заглушать Дзвінких думок, вони бринять, бринять, – Отак невільники руками ледве рушать, Як на руках кайдани задзвенять. Нехай же дзвонять голосно кайдани, Не буду заглушать. Коли б могли Вони збудить луну і розтроюдить рани В серцях людей, що мохом поросли; Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця, Спокійні чола соромом захмарить І нагадать усім, що зброя жде борця; Коли б та зброя здійнялась до бою, Загомоніла б так, мов туча градова, – Тоді б замовкли вже самі собою Кайданів брязкіт і такі слова.

14.07.1898

У ПУСТИНІ

Сказав господь: «Мені належить помста! Той, хто не вірить у дива господні, Не вартий бачить їх. Поки не згине Останній з вас, отруєних зневір’ям, Не ввійде мій народ в обітовану землю!» Так говорив господь через свого пророка, І слово божеє лунало сумно Серед пустині. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітовану землю, І більше не вернувся. Ми самі Зосталися у сій німій пустині. Тепер куди? на схід? на захід сонця? На північ? на полуднє? Все одно! Лягти б отут, на сей пісок гарячий, І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу. Але дітей, маленьких немовлят, Їх тільки шкода. Чи на те вродились, Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустині? Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір’я, Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу розпач, Точивсь по людях, мов лиха зараза, І серце розтинав, мов гострий меч. Умер пророк – на нас мов грім ударив. Хто наш проводар? Та далека мрія, Недосяжна, як марево пустині. Ми вже покарані. Страшніше покарати Сам грізний бог Адонаї не може. Ходім! ачей се гіркеє страждання Нащадкам нашим скоротить дорогу До ясної і певної мети!

9.09.1898

НА СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У кожного люду, у кожній країні Живе такий спогад, що в його в давнині Були золотії віки, Як пісня і слово були у шанобі В міцних сього світу; не тільки на гробі Складались поетам вінки. За пишнії хрії, величнії оди Король слав поетам-співцям нагороди, Він славу їх мав у руці; За ввічливі станси, гучні мадригали Вродливиці теж нагороду давали, Не знали погорди співці. І щонайпишнішії дами з придворних Вдавали на сцені субреток моторних, Щоб слави і втіхи зажить; Сама королева здіймала корону, Спускалась додолу з найвищого трону Поетовій мрії служить. Богам були рівні співці-лавреати І гордо носили коштовнії шати У панськім магнатськім гурті; Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті, І навіть терни їх були позлотисті, Кайдани – і ті золоті ! * * * Так… в кожній країні є спогади раю! Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! Були й за гетьманів співці; З них деякі вічнії співи зложили, А як їх наймення? і де їх могили, Щоб скласти хоч пізні вінці! Цурались вони кучерявої хрії І вабили очі їм іншії мрії, Не вів до палацу їх шлях: Не оди складали, а думи народу, Не в стансах прославили милої вроду, А в тихих, журливих піснях… Ті вічні пісні, ті єдинії спадки Взяли собі другі поети-нащадки І батьківським шляхом пішли; Ніхто їх не брав під свою оборону, Ніхто

не спускався з найвищого трону, Щоб їм уділяти хвали. Чоло не вінчали лавровії віти, Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, Страждали співці в самоті; На них не сіяли жупани-лудани, Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани, То вже не були золоті…

1898

ЗОРЯ ПОЕЗІЇ

Імпровізація

Через тумани лихі, через великеє горе Ти світиш мені, моя зоре. Ти се була, що встала вогнем опівночі, Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море І чарувала новою надією втомлені очі, Ти се була, моя зоре! Хто ти, мрія чи сон? я не знаю, Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю, А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама, Бо задавить ворожая тьма. Ти мене до життя пробудила, Ти мені очі одкрила, Раптом виросли в мене і сплеснули крила, І понесли мене вгору шляхом променистим, Вгору, все вгору, В тую країну простору, Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим. В тую країну, де щастя і горе однаково милі, В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні, В тую країну, де чола підводять похилі, Де не сльозами, а співом ридають нещасні. Я не журюся, чи рано, чи пізно загину, Я не журюся, що світ сей хороший покину, Я не журюся – нехай там життя моє гасне. Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне. Інші будуть співці по мені, Інші будуть лунати пісні, Вільні, гучні, одважні та горді Поєднаються в яснім акорді І полинуть у ті небеса, Де сіяє одвічна краса, Там на їх обізветься луною Пісня та, що не згине зо мною.

12.10.1898

ПОВОРІТ

Країно рідная! ох, ти далека мріє! До тебе все летять мої думки. Їм страшно й радісно, якась надія мріє… Так з вирію в свій край летять пташки. Чи не здається їм, що принесуть з собою Новії, ще не співані пісні, Що в краю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні. Се вже було колись… Се вже не раз бувало: Я на чужину йшла шукать надій – Як в рідній стороні мені їх бракувало – І обновлення силі молодій. Я марила весь час про воріття хвилину Серед чужого, іншого життя, – Та завжди першую колючую тернину Приносила хвилина воріття. Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні… «Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» – Питалися мої думки й пісні. Мене знов обступила тісна, щільна Неволі рідної знайомая стіна, І кожна думка там, що народилась вільна, Враз блідла, мов невільниця сумна. Там ангел помсти злий, суворий дух темниці, Проймав мене знов зором огневим І мрії чистії, мої гірські орлиці, Геть розганяв мечем своїм кривим. Спотворено тоді пісні мої бриніли, Оті нові, неспівані пісні; Стурбовано думки крилами тріпотіли, Мов над огнем метелики нічні. Не раз було мені так прикро, непривітно, Як у безлистім гаю під дощем, Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно, І серце знов заходилось плачем. Тоді мені ота далекая чужина Здавалась краєм вічної весни. Так перелітная приборкана пташина Про вирій смутно марить восени.

5.06.1899

ЗАБУТА ТІНЬ

Суворий Дант, вигнанець флорентійський, Встає із темряви часів середньовічних. Як ті часи, такі й його пісні, Він їх знайшов в містичнім темнім лісі, Серед хаосу дивовижних марищ. Чий дух одважився б іти за ним блукати По тій діброві, якби там між терням Квітки барвисті вічні не цвіли? Зібрав співець мистецькою рукою Оті квітки і сплів їx у вінок, Скупав його в таємних водах Стіксу, Скропив його небесною росою І положив на раннюю могилу Вродливій Беатріче Портінарі, Що раз колись до нього усміхнулась, А в другий раз пройшла, не глянувши на нього, А в третій раз на неї він дивився, Коли вона в труні лежала нерухома. Вона була для нього наче сонце, Що світло, радощі й життя дає, Не знаючи, кому дає ті дари. І хоч зайшло те сонце променисте, Він не забув його ні в темряві понурій, Ані при хатньому багатті привітному, Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю Він не забув своєї Беатріче. Вона одна в піснях його панує, Бо в тій країні, де він жив душею, Він іншої дружини не знайшов. Він заквітчав її вінцем такої слави, Якою ні одна з жінок ще не пишалась. Безсмертна пара Данте й Беатріче, Потужна смерть не розлучила їх. Навіщо ж ти, фантазіє химерна, Мені показуєш якусь убогу постать, Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь, Мов сон зомлілої людини, – невиразна? Нема на ній вінця, ні ореолу, Її обличчя вкрите покривалом, Немов густим туманом. Хто вона? Тож ні один співець її не вславив І ні один митець не змалював; Десь там, на дні історії, глибоко Лежить про неї спогад. Хто вона? Се жінка Дантова. Другого імення Від неї не зосталось, так, мов зроду Вона не мала власного імення. Ся жінка не була провідною зорею, Вона, як вірна тінь, пішла за тим, Хто був проводарем «Італії нещасній». Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, Вона йому багаття розпалила Серед чужої хати. І не раз Його рука, шукаючи опори, Спиралась на її плече, запевне; Їй дорога була його співецька слава, Але вона руки не простягла, Аби хоч промінь перейнять єдиний; Коли погас огонь в очах співецьких, Вона закрила їх побожною рукою. Так, вірна тінь! А де ж її життя, Де ж власна доля, радощі і горе? Історія мовчить, та в думці бачу я Багато днів смутних і самотних, Проведених в турботному чеканні, Ночей безсонних, темних, як той клопіт, І довгих, як нужда, я бачу сльози… По тих сльозах, мов по росі перлистій, Пройшла в країну слави – Беатріче!

25.10.1898