Дурниця
Шрифт:
– А що тобі, бабо, тут треба?
– виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.
Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.
– Здоровенькі були, наш начальник і благодітель!
– замовила вона, низько уклоняючись становому.
– Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, - бодай вони шибениці не минули!
– не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, - дай йому, господи, віку довгого та життя доброго!
– йшла. А він - отой прудиус, - і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, - в одну шкуру: не пушу!.. Я - вперед, а він - за мною; та вхопив мене, як той рябко, - звиніть, що скажу, - за край кожушанки,
– Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, - почав її остерігати становий.
– Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він - стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.
– Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого?
– заперечила баба Горпиниха.
– Ви у нас начальник! Ви - і розпитаєте, ви - і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає!
– заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, - прямісінько так і повалилася на його.
– Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, - каже їй становий.
– А ти - повернувся він до стражника, - іди справляти своє діло.
Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.
– Осе таке!
– розмовляла сама з собою.
– І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от - дивись ти!
– Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях!
– промовив до неї Пищимуха.
– Що кажете таке?
– не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.
– Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, - сказав він.
Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.
– Ну, кажи, чого тобі треба?
– попитав її становий.
– Та чого ж мені треба?
– перепитала баба Горпиниха.
– До пана мені треба. Пріську-московку знаєте?
– приступаючи до станового, мовила вона.
– Яку Пріську-московку?
– спитався становий.
– От тобі й забули!
– здивувалася баба...
– Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя - як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.
– Від того, може, що журилася дуже за чоловіком?
– лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.
– Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте?
– знову вона повернула на своє.
– А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...
– Ти казна-чого не плещи, а кажи діло!
– замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.
– Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, - похопилась баба.
– «Увічливий, - каже, - такий отой пан становий, - пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, - каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, - каже, - думали?.. Корбованця дав!
– скрикнула баба.
– Та кажи вже діло!
– перебив її сердито пан становий.
– Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу - і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, - то вибачте, що скажу, - як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... «Будь ласка, - каже, - бабусю, прийдіть та допоможіть матері, - криком кричать на всю хату!» Ну, звісно, як же мені не піти?
– Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту - не бере, зачала від уроків - не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається... І-і-і, лишенько! Що ж тобі, - думаю, - робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... «Ну, слава тобі, господи!
– думаю.
– Значить, натрапила на слід...» Підождала я трохи, питаю: А що тобі?
– «Ох, - каже, - спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!..» - Потерпи ж, - кажу я їй, - трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, - дай йому господи здоров'я!
– усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, - при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, - та - хаміль - і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це - де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, - що від його нікому просвітку немає!
– та до мене.
– «Ти, - пита, - куди?».
– А тобі, - одказую йому, - яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, - хвалюся йому, - панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся!
– «Не тобі, - одказує мені, - старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!» - То, - кажу йому, - дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати.
– «Сюди, - каже, - нельзя. Нікого не велено пущати».
– Цур, дурню, - одказую йому, - і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, - хоч удень, хоч вночі!
– «Був, - каже, - колись вільний, та не тепер... Ось ми, - каже, - твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!...» Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, - від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та - хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... «Що його, - думаю, - з такою нахабою робити?» Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.
Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, - жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.
– Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко?
– запитав, регочучись, Пищимуха.
– А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько «бонба»! та й пустив мене. Я тоді - дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче - за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. «Ні, тут уже, - думаю, - не покуриш!» Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!
– Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, - зупинив її пан становий.
– Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, - поздоров, боже!
– не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, - як от ви самі бачите, - за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він - учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося!
– невгавала баба Горпиниха.
– Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, - знову перепинив її становий.
– Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.
– Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, - повернулася баба Горпиниха до мене.
– Яких же вам капельок треба?
– питаю її.
– Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, - доводила мені баба.
– Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, - кажу я їй.
– Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?..
– Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце - то все ж воно вкупі... Одному допомогло - і другому допоможе!