Дурниця
Шрифт:
Я одімкнув одну, висунув.
– Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.
– Не треба!
– мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
– Звісно, - одказую.
– Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.
– Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
– Твори волю пославшого мя!
– увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
– Ну, другу одмикайте.
Одімкнув
– А се що за книжка?
– витягаючи її, спитався становий.
– Се - щоденник, - одказав я.
– Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, - і її писнеш, щоб не забути, - доводжу йому.
– Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
– Та й безпечніше!
– увернув Пищимуха.
– І то правда!
– згодився становий.
– А то що за бомаги під книжкою?
– запитав мене.
– То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.
– Печатались?
– спитав становий.
– Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
– І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.
Висунув я третю.
– А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.
– Засувайте!
– не дивлячись, одказав становий.
– І більше в столі немає нічого?
– Більше, - кажу йому, - нема нічого.
– То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку!
– додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
– Здається, чисто все обдивилися?
– спитав він, поглядаючи на жандарів.
– Хіба ще в сараї та конюшні?
– додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
– Не повинно б бути, - одказав я.
– Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
– Чого нам треба?
– перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?
– Здається, немає, - одказав я.
– Та годі!
– рішуче мовив становий.
– Будемо протокола писати.
Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».
– Що, се вас задовольняє?
– попитав він мене.
– Зовсім, - покірно одказав я йому.
– Ну, то будемо підписувати.
Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.
– Отут, - показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, - пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці - хвамілію...
– Доводилось уже в таких бувальцях бути!
– одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.
– Та ви добренно пишете!
– здивувався становий.
– Навчився, писарюючи колись у волості, - одказав Пищимуха.
– А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!
Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.
* * *
Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.
– От вам і поцілунок!
– не то з жартом, не то з докором стрів він мене.
– Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки!
– додав, усміхаючись.
– Чого ж ви регочете?
– спитав я його.
– Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок!
– насміхається Пищимуха.
– Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.
– Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...
– Велено?!
– з презирством у голосі одказав Пищимуха.
– Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть!
– тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.
– Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.
– Ага-а, злякалися приятеля?
– ущипнув він мене.
– Чого мені його лякатися?
– одказую йому.
– Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.