Дурниця

Мирний Панас

– Чортового батька покуре!
– одказав гордо Пищимуха.
– Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар - хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?

– Як? коли?
– здивувався я.

– Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати

та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його!
– вихвалявся Пищимуха.

– Де ж ви, - питаю його, - заховали?

– Про те я знаю... А що?

– Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже!
– кажу йому.
– Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

– Згода, - одказує Пищимуха.
– Піду ж його одшукувати.

– Ідіть, - кажу, - а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

– Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, - каже, - твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз - вас жалко, а вдруге - і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

– А ти, дурню, й повірив?
– перебила його Параска.
– Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

– Простіть, пане!
– почав перепрохувати Омелько.
– Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

– Спасибі тобі, Омельку, - почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха - засмучений та збаламучений.

– Немає там, - розводячи руками, злякано вимовля мені.

– Де ж ви заховали?
– питаю його.

– Та встромив у стріху в повітці, - одказав він.
– А тепер обшарив усю стріху, - немає!

– Чого ви у стрісі шукали?
– спитав його Омелько.
– Може книжечки якої?

– А що?
– боязко попитався Пищимуха.

– Стражник витяг якусь книжечку з стріхи!
– випалив Омелько.
– «Отой, - каже, - гість чогось за повітку ходив. Треба, - каже, - піти довідатись, чи не переховував чого?».

– Ну?
– ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.

– Як звернувся стражник, - повідав далі Омелько, - то й каже: «Думав, - каже, - бонба або рушниця, а воно - книжечка якась. Треба, - каже, - подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, - каже, - як слід, а виходить - якісь теревені по-мужичому».

– Та й де ж він дів ту книжечку?
– попитався уже я.

– Де ж він дів? Даваймо, - каже, - порвемо на цигарки!

– Що ж, і порвали?
– злякано скрикнув Пищимуха.

– До канцура рознесли!
– спокійно одказав Омелько.
– Тому - листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.

І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.

Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій - до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!

– Чи ти, - кажу Омелькові, - знаєш, що се таке? Хто се писав?

А почім же я знаю?
– одказує Омелько.

– Се, - кажу йому, вказуючи на Пищимуху, - он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили?
– докірливо вичитую Омелькові.

– Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували!
– скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...

Омелько здвигнув плечима і промовив:

– Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: «Я думав, - каже, - що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно - дурниця!..». Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає!
– додав нам Омелько.

Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.