Дурниця
Шрифт:
– Немає на світі кращого наїдку, як вареники!
– каже він, набираючи вдруге.
– Та ще як їх гарна чепуруха зготує!
– додав, скоса поглядаючи на Параску.
Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.
– А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ!
– повернувся він до неї.
– Чого мені дослухатися?
– з посміхом відказала Параска.
– Хіба то я вареники тулила?
– А хто ж?
– попитався Пищимуха.
– То наш кучер - Омелько!
– випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.
Пищимуху так прямцем і поставило,
– Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав!
– нешвидко промовив він.
– Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався?
– попитався далі в мене.
– Та не вірте, - заспокоюю його.
– Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.
– Ні, не буду їсти!
– рішуче відказав Пищимуха.
– Чому?
– Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.
– Як же ви впевнитесь?
– питаю.
– Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.
Нічого було робити - довелося кликати Параску.
– Показуй руки сюди!
– повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.
– Навіщо! Хіба я вкрала що?
– наче образившись, каже Параска.
– Показуй!
– гука Пищимуха.
– Ну, нате!
– усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.
– Переверни догори!
– наказав Пищимуха.
Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:
– Ну, іди собі!
Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.
– Справді, збрехала, бісова!
– промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.
– По чому ж ви довідались?
– питаю його.
– А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!
– Та ви, - дивуюсь йому, - усяку всячину знаєте.
– Від мене ніщо не вкриється!
– відказує він.
– Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля - пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі».
– А що він, - каже, - мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, - каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.
– Ну, се, - відказую йому, - дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, - поцілував.
– Поцілував?
– здивувався Пищимуха.
– Поцілував, - спокійно відказав я.
– Ну, начувайтеся ж!
– каже Пищимуха.
– Нічого мені начуватися!
– відказую йому.
– А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?
– Се він вам хвалився?
– збентежився Пищимуха.
– А хоч би й він, - відказую.
– От бісів син! І звідки він про се довідався?
– пита Пищимуха.
– Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, - куди і на кого?
– Ми вже скінчили обід?
– спитався Пищимуха.
– Вибачайте, - кажу йому.
– Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?
Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:
– Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!
– На здоров'я, - кажу йому, сам устаючи.
– Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.
– Хоч і ходімо, - каже Пищимуха.
– Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.
Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я - на своїй постелі, а Пищимуха - вивернувся на канапі.
– Бачите, - замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, - я не настоящий позов написав... Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками... що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, - не знаю... От про се я й річ у своїм позові веду... І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно... у часописі якій надрукувати... щоб і другі прочитали... Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі... Адже ж Дума може цьому горю пособити?
– попитав Пищимуха.
– Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, - кажу йому.
Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.
– Нате та вголос читайте... Ви добре по-нашому читаєте... А я, лежачи, послухаю, - каже він.
– Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, - додав він, лягаючи.
Я встав з постелі, присів до столу й почав читати. Ось що було там написано:
«До другої Державної думи:
Від ста шестидесяти тисяч нащадків колись славного Війська Запорозького, що з божої ласки мешкають по багнючих місцях та захлюпаних селах славетної на все царство Полтавщини, де позвивала свої гнобительні кубла усяка пошесть людська: обкладки, бешихи, пропасниці й інші хвороби, що їм і щоту немає, і назви їх ніхто не знає.
Жалібний позов
на Злощасну Долю
Поклик
Державная думо, пораднице наша! Зглянься на нас горопашних, не обійди нас своєю ласкою, одари нас своєю втіхою, не дай нам зовсім загинути-пропасти. Ми знаємо, що тобі ніколи, що з усіх боків тебе будуть смикати, як і твою першу сестру-покійницю смикали. Чого їй тілько не діставалося? Есдеки та есери зовсім її цуралися, трудовики - народними муками їй надокучали, порядники - з великого на неї гніву у вічі й за вічі плювали, на увесь світ кляли-проклинали, одні тілько кадети її прославляли: у сурми грали, в бубни вибивали, та щосили на увесь світ гукали, та всякого добра від тебе ждали: і землі, і волі, і користі доволі. А як покійниця несподівано закрила очі, то такого ґвалту наробили, що й самі мусили від його поглухнути-поніміти... Тепер, либонь, і вони побачили, що необережно при покійниці поводились, що треба було б тихою ходою йти, а не скоком гнати... та по шкоді, кажуть, і лях мудрий! Не будемо про те згадувати, що вже промайнуло-минуло. Нехай покійниці на тім світі легенько тикнеться та сняться їй веселі сни про волю, що за нею вона так побивалася-боліла, так старалася-клопоталася, що й наглої смерті не побоялася.
Ми тепер, наша ненько новенька, ударяємося до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та їржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе по правді виложимо та розкажемо, а ти розсуди та й виріши, як нам далі бути?