Дві Вежі
Шрифт:
— А як ми ламали голови! — сказав Леголас. — Я вже розмірковував, чи не крильця вам виросли…
— Гей, якби так! Але я ще не розповів про Горшнака… Піна тіпнуло, він махнув рукою та відвернувся. Остання, найстрашніша частина оповідання дісталась Меррі.
— Не подобаються мені ці орки з Барад-Дура, чи Лугбурця, як вони його звуть, — сказав Арагорн. — Чорний Володар та його служники занадто багато знають. Після чвари з Углуком Горшнак напевне відіслав повідомлення, і Криваве Око звернулось до Ізенгарда… Зате Саруман піймався у власну пастку!
— Авжеж, сподіватися на виграш він не має жодних підстав, — згодився Меррі.
— Старий негідник показався нам у лісі, - пригадав Гімлі. — Ми точно не зрозуміли, але Гандальф на це натякав…
— А коли це було?
— П'ять ночей тому, — уточнив Арагорн.
— Ага, тоді, значить, про ці дні ви нічого не знаєте. Гаразд, слухайте далі. Ми зустріли Древеса та заночували у нього в Джерельному Покої, а вранці відвідали Віче ентів — оце так
— Якби Саруман їх почув — утік би світ за очі, - додав Пін. — «Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!» Я, щиро кажучи, не дуже прислуховував-ся — хто б подумав, що це не просто похідний марш…
— Відверто кажучи, нам було дуже неспокійно, — підхопив Меррі. — Спускаємось ми до долини Нан-Курунір, а за нами — цілий ліс! Ми стали допитуватись у Древеса, і він якось неохоче пояснив: це уорни, така їхня «скорочена» назва, або колишні енти, вже зовсім здерев'янілі, навіть з вигляду — вони стоять нерухомо, мовчки наглядають [149] за деревами. Здається, у нетрях лісу їх багато, цілі сотні. Силу вони мають величезну, вміють напускати туман, а якщо розгніваються, можуть рухатись дуже швидко та безшумно. Сидиш собі, милуєшся зірочками, аж гульк — навколо вже непролазна хаща! Голос в них ще не пропав, енти вміють домовлятись з ними, але вони здичавіли, втратили розсудливість і стали небезпечними. Справжні енти їх стримують, бо інакше…
Гаразд, спустились ми з ентами, а за нами й уорни пошелестіли. Шурхіт здійнявся, мов при першому пориві грози! Місяць сховався, і ніхто не помітив, як у Долині Чародія сам собою виріс страшний ліс. Ворог не подавав ознак життя, тільки під самим дахом Ортханка світилось одне-єдине віконце.
Древес узяв кількох молодиків, що ще не втратили гнучкості, і причаївся біля воріт. Ми з Піном теж там були — сиділи у Древеса на плечі. Старий був сильно роздратований, але обачності не втратив, і молодші його послухались, — защухли, немов статуї. Раптом в Ізенгарді піднялася веремія, загрюкало, застукало, заревли сурми. Ми було подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Нічого подібного: це армія Сарумана виступала у похід. Я в тутешніх справах не дуже обізнаний, але неважко було збагнути — Саруман поспішав покінчити з роханцями. Він підняв усіх, зняв навіть частину охорони Ізенгарда. Орки марширували ряд у ряд, за ними верхівці на здоровезних вовках. Люди йшли зі смолоскипами, і я зміг до них придивитися — звичайні люди, похмурі, але взагалі не страшні. А ось гобліни — це жах! На зріст як люди, пики косоокі, зуби стирчать… Може, пам'ятаєте, у Бригорі ми бачили прибульців з півдня, таких гидких? Так ось, ці гобліни до них трохи подібні.
— У Хельмовім Яру таких напіворків було повно, — сказав Арагорн. — І я теж згадував Бригору. Тепер можна не сумніватись: той прибулець у трактирі був шпигуном Сарумана, а може, також і Чорних Вершників. У цих мерзотників ніколи не вгадаєш, хто з ким в союзі та хто кого обдурює…
— Всього війська було не менше ніж десять тисяч, — вів далі Меррі. — Одні пішли до Броду, а другі — на схід. За милю звідси річка тече у високих берегах і там є міст. Вони проходили по ньому, хрипко співаючи, волали, реготали. [150]
Кінець Рохану, подумав я. А Древес шепнув мені: «Горе Ізенгарду, його камінню та скелям!».
Я в темряві бачити не вмію, але судячи з шуму, коли ворота замкнулись за останнім солдатом, уорни знялись та одразу потягли на південь — за орками. До ранку вони вже зовсім зникли з очей.
Коли гомін Саруманового війська затих в далечині, ми пішли на приступ. Древес опустив нас з Піном на землю та почав гупати у ворота кулаком, викликаючи Сарумана. Замість відповіді посипались стріли й каменюки. Але ентам це все одно, ніби комарик вкусив. Навіть якщо ента геть-чисто утикати стрілами, мов кравецьку подушечку для шпильок, він і тоді себе пораненим не вважає. По-перше, ентам не страшні ніякі отрути, а по-друге, в них шкіра тверда, твердіша, ніж кора дерев. Не всякою сокирою її й порубаєш. Взагалі сокир вони не полюбляють. Але проти одного ента треба виходити зразу дюжині бійців з сокирами, бо хто один раз рубоне, другий раз не повторить — енти гнуть в кулаці гартовану сталь, мов бляшанку… Коли у Древеса влучило зо два десятки стріл, старий так розпалився, що його можна було б навіть назвати квапливим, як він любить казати. Він покликав молодих ентів, і як заходилися вони ламати ворота! Пальцями рук та ніг впиваються у каміння та кришать, немов хлібну скоринку! Коріння рослин теж на таке здатне, тільки на це витрачаються віки, а енти впоралися хвилин за п'ять. Вони кришили, драли, тягли, трясли, товкли… Слово честі, за п'ять хвилин ворота повалились, мов картонні! А Саруман чи то не розумів, що діється, чи то просто злякався: побоявся вийти без своїх найманців та машин. Він Гандальфу і в слід не ступає! Я вважаю, вся слава його пішла лише тому, що він оселився в Ізенгарді…
— Ні, - заперечив Арагорн, — колись він був гідним слави. Знання його глибокі й широкі, мисль швидка, руки на подив умілі. А ще він умів оволодівати думками людей. Мудрих переконував, простаків лякав. Це вміння
— Щодо ентів я не хвилююсь, — сказав Пін. — Колись, наскільки мені відомо, вони дали обдурити себе, але вдруге такого не дозволять. Саруман їх недооцінив і дуже [151] прорахувався. Коли вони вгризлися у стіни, виправляти помилку було пізно. Щури, які ще залишилися, так би мовити, на борту, почали тікати через всі пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу розпитавши кожного докладно — їх було лише дві-три дюжини. Орків не милували. А якщо хто проривався, — потрапляв до уорнів — ті з них, що не пішли на південь, щільно оточили Ізенгард.
Весь цей час Саруман сидів десь над ворітьми — мабуть, проводжав свою непереможну армію, та й не встиг повернутися. Коли під ударами ентів південна стіна повалилась і рештки варти втекли, чародій теж вирішив п'ятами накивати. Він побіг, тримаючись найтемніших закутків, але ніч розпогодилась, небо визоріло, а для ентів досить і такого освітлення. І Брегалад — це наш знайомий, інакше його звуть Поспішай, як закричить: «Тримайте вбивцю лісів! Тримайте!» Брегалад має ніжне серце, він не може вибачити Саруманові загибель своїх горобин і перший метнувся ловити чародія; а бігає він, коли розпечений гнівом, дуже швидко. Квола фігурка то виринала, то пропадала в тіні придорожніх стовпів; ще хвилина, і Брегалад наздогнав би чародія і розчавив, мов комашку, але Саруман вже скочив на ґанок Ортханка і грюкнув дверима. В місті вже зібралось багато ентів; одні бігли за Брегаладом, інші увірвалися з півночі, зі сходу. Тепер вони бушували в улоговині, руйнуючи все, що під руку трапить. Раптом з-під землі як рвоне — ніби вогнем плюнуло через всі щілини. Відразу все затягло ядучим димом — це Саруман, сидячи в Ортханку, пустив у хід якісь свої пекельні пристрої. Багато ентів отримало тяжкі опіки, а один, Берест, високий такий, гарний, попав прямо у вогонь і згорів, мов трісочка…
Ось тоді енти розлютились насправді. Раніш вони, так би мовити, тільки розминалися! Усе закипіло. Вони кричали, рикали, сурмили так, що каміння тріскалось. Ми з Піном лягли на землю, затисли вуха, голови плащами обгорнули. А енти металися, мов смерчі, дробили у щебінь колони, закидали люки, важелезні плити летіли, як сухе листя. Жахливий ураган уразив Ортханк. Залізні балки, покручені вузлами, злітали аж ген до верху башти, скалки пробивали вікна. Але сама вежа залишалась цілісінька — може, її зберігало якесь чародійство, прадавнє та сильніше за Саруманове; енти, хоч як старались, навіть краєчка не відбили, тільки самі покалічились. [152] На щастя, здоровий глузд не зрадив старого, Древеса. Полум'я його не зачепило. Боячись, що енти у войовничому запалі згублять себе, а Саруман скористається нагодою та втече, він пробився крізь натовп буйних родичів до ґанку Ортханка та крикнув громовим голосом, аж перекрив загальний галас. Всі зразу принишкли, настала тиша. І тоді зверху пролунав єхидний, деренчливий регіт. Це дивно подіяло на ентів: щойно кипіли, а тут враз остигли. Древес зібрав їх та довго щось утлумачував їхньою мовою. Потім всі тихо розійшлися у різні боки, тільки вартових зоставили. Цілий день вони щось поробляли на північ від міста, про нас ніхто й не згадав. День минув, а нам було нудно. Ми трохи погуляли по улоговині, подалі від вежі, багато часу витратили на пошуки харчів. На півночі безперестанку щось гримало, а ми все думали, де ви, що з вами… Після полудня вийшли ми за стіни. Уор-ни, мов два острови, чорніли біля виходу з долини та під північною стіною. Ми побоялися підійти ближче — там, у хащі, лунав лемент, когось тягли, щось рвалося. Енти з уорнами копали глибокі ями, канави, нагромаджували греблі. Коротше кажучи, вони вирішили поєднати в єдинім річищі води Ізени та всіх навколишніх струмків і річок. Подивились ми та й повернулись до міста. Надвечір нас знайшов Древес. Він муркотів щось до себе і був безперечно задоволений тим, як складалися події. Я спитав, чи він не втомився від всієї тієї метушні.
— Анітрохи, — каже. — Тільки дещо запорошився. Непогано б зараз хильнути водиці з нашої Ентули. Ясна річ, попрацювали ми добряче. Не доводилось нам досі дробити стільки каміння, перелопачувати стільки землі, як сьогодні. Зате вже майже все готове. Раджу вам вночі триматись подалі від воріт та до підворіття не лізти. Вода обов'язково докотиться сюди, і вода огидна, принаймні спочатку, доки не змиє весь тутешній бруд. Тоді Ізена знов стане чистою.
Промовляє це, а сам, між іншим, невпинно довбе стіну. Ми послухалися доброї поради та стали шукати собі безпечну місцинку. Тут по дорозі раптом застукотіли копита. Ми з Меррі прилягли за каменем, Древес відступив у затінок, а до східних воріт вже наближався чудовий, гарний кінь, весь немов срібний. Вже споночіло, але ми змогли добре розгледіти вершника: він сам ніби світився. Я скочив, [153] хотів покликати його, але голос пропав, і добре, що пропав, бо вершник вже притримав коня та подивився на мене так, що і в сутінках не помилишся. Я тільки й зміг вимовити: «Гандальф!», та й то пошепки. І знаєте, як він відізвався? Гадаєте: «Добрий вечір, Піне, яка приємна несподіванка!»? Нічого такого! «Гей, Туче, ледащо, чого розлігся? Куди, хай тобі грець, подівся Древес на цьому смітнику? Він мені терміново потрібен!»