Дві Вежі
Шрифт:
Він перевів подих і погамував свій гнів. Холоднокровність швидко поверталась до Сарумана.
— Якщо добре подумати, навіщо возитись, витрачати час на умовляння? Адже ти мені зовсім не потрібний, Те-одене, з твоєю бандою зарізяк, які готові втекти при першому ж натиску! Я дуже добросердий, тому й запропонував тобі дар, що перевищує міру твоїх заслуг та розуму. Нині я повторив пропозицію, щоб порятувати тебе та твій мізерний народець, а мені за це віддячують наклепом та хвальбою! Хай буде так. Повертайся ж, звідки прийшов.
Як це сумно, Гандальфе! Важко мені бачити тебе у такому товаристві! Твій розум глибокий, тонкий,
Гандальф стрепенувся, підніс голову:
— Ти можеш додати щось нове до нашої попередньої розмови? Може, ти готовий відмовитись від того, що казав тоді? [164]
— Відмовитись? — здивувався Саруман. — Адже я намагався навести тебе на розум задля твого ж добра! А ти й вислухати не захотів. Ти пишаєшся собою, тобі досить власного розуму. Але не спотворюй моїх добрих намірів! Тоді я так жадав переконати тебе, що спересердя втратив терпіння. Я дуже жалкую, що так сталося, і щиро готовий просити пробачення. Я не бажав і не бажаю тобі зла, хоч ти й зв'язався з бандою невігласів та насильників. Інакше й бути не могло, бо ж ми обоє — члени найстарішого, найславетнішого братства у всьому Середземні! Нам слід дружити. Разом ми зможем вилікувати недуги світу. Невже ми станемо озиратися на нікчемних? Ми домовимось, чи не так? В ім'я загального блага я згоден забути колишній розбрат та прийняти тебе у своїй оселі. Прошу — увійди, двері Ортханка відкриються перед тобою!
Слова ці, сказані з надзвичайною силою, глибоко вразили всіх. Але настрій тепер запанував новий. Добрий правитель вичитував заблудлого, але шанованого підданого. Всіх інших ця розмова не торкалася, вони слухали, як погано виховані діти або дурні слуги ловлять з-за дверей окремі слова з бесіди дорослих, намагаючись здогадатись, як це відіб'ється на їхньому житті. З особливої глини виліплені два благородних мага, два поважних мудреці. Не дивно, якщо вони вирішать укласти союз. Гандальф увійде до Сарумана, щоб радитися про величні справи, незбагненні для невтаєм-ничених. Двері зачиняться, і треба буде ждати, коли їх сповістять, яке покарання на них чекає. Навіть у Теодена промайнула думка: «Гандальф залишить нас, і ми загинемо».
Але Гандальф зненацька розсміявся, і чари розвіялись як дим. Полуда спала з людських очей.
— Гей, Сарумане, Сарумане, — промовив він крізь сміх. — Ти зайнявся не своїм ділом! Тобі б стати за блазня при якому-небудь королі, заробив би собі хліб та пошану, передражнюючи його придворних! Ти вважаєш, — додав він, погасивши посмішку, — ми зрозуміємо один одного? Але я й так бачу тебе наскрізь. Я краще пам'ятаю твої слова та справи, ніж тобі хотілось би. Затримавши мене, ти був тюремником на службі у Мордору — адже туди я мав попасти, чи не так? Хто одного разу врятувався з Ортханка через дах, повинен добре все зважити, перш ніж увійти туди через двері. Ні, я не прийму твого запрошення. Востаннє [165] питаю тебе: чи не спустишся до нас? Ізентард, як бачиш, виявився не таким міцним, як ти уявляв. Саме так можуть підвести й інші сили, на які ти розраховував. Залиш неправедний союз, звернись до нас, поміркуй, Сарумане!
Лице Сарумана потемніло, потім смертельно зблідло. Звична маска зрадила його, і всі помітили, що чародій не наважується ані залишитись у вежі, ані вийти з неї. Якусь мить він вагався, але пиха та ненависть взяли верх.
— Беззбройний до розбійників
— Зрадники завжди підозріливі, - втомлено сказав Гандальф. — Бачу, ти мене не розумієш, бо інакше не довелось би пояснювати, що я смерті твоєї не шукаю. Можеш не побоюватись за свою шкуру, я зумію відвернути від тебе будь-які посягання. Якщо послухаєш мене, то підеш з Ортханка вільно.
— Привабливо звучить! — скривився Саруман. — Гандальф Сірий дбайливий та ласкавий без міри! Не сумніваюсь, якби я вийшов, це тебе втішило б: адже Ортханк дуже зручне гніздо для мага! Але куди мені поспішати? І що значить «підеш вільно»? Ти не поставиш ніяких умов?
— Поспішати тебе міг би примусити хоча б вид з вікон Ортханка. Та й інші приводи знайдуться, якщо подумати. Слуги твої вбиті або порозбігались. Сусідів ти сам зробив ворогами. А пана свого ти обманув чи збираєшся обманути. Коли Криваве Око звернеться сюди, воно буде сповнене лютого гніву. А щодо волі… я маю на увазі повну волю, без умов та обмежень. Йди, куди схочеш, хоч до Мордору, тільки віддай ключ від Ортханка та патерицю. Я збережу їх та віддам, коли заслужиш.
Саруман поперхнувся і аж посинів.
— Коли заслужу? — вискнув він. — Розумію, розумію! Коли ти здобудеш також ключі від Барад-Дура, корони сімох королів та патериці п'яти магів! Скромні плани! Ти зумієш їх втілити і без моєї допомоги. Я маю свої справи. Не будь дурнем! Якщо бажаєш порадитися зі мною, то оговтайся, поки не пізно! І не тягай за собою цю дрібну сволоту, що чіпляється за полу твого плаща. На все добре!
Він обернувся й попрямував углиб башти. [166]
— Сарумане, повернись! — владно покликав його Гандальф. І Саруман повільно, важко дихаючи, немов якась сила тягла його мимохіть, повернувся на балкон та підійшов до перил. Обличчя його прорізали зморшки, пальці стискували товсту чорну тростину.
— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Гандальф. — Я не скінчив. Ти збожеволів, Сарумане! Шкода! Твоя мудрість послужила б добрій справі, але ти волієш замкнутись у башті та пережовувати рештки погорілих планів. Що ж, сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко! Може, тільки слуги Саурона витягнуть тебе… Слухай, Сарумане! — голосно, рішуче промовив Гандальф. — Я вже не той Гандальф Сірий, котрого ти зрадив. Перед тобою Гандальф Білий. Я вирвався з пазурів смерті, і тепер ти не маєш власного кольору. Виключаю тебе з Братства Магів та з Ради Мудрих!
Гавдальф здійняв руку догори і холодно, виразно сказав:
— Сарумане, я ламаю твою патерицю!
Чорна тростина в руці Сарумана затріщала й розлетілась на тріски; різьблений набалдашник впав до ніг Гандальфа.
— Геть! — сказав Гандальф.
Саруман скрикнув, відсахнувся від перил і зник за дверима. Тієї ж миті важкий снаряд, пущений зверху, вдарив туди, де щойно стояв Саруман, відскочив від перил, пролетів на волосину від голови Гандальфа та врізався у ґанок. Залізні перила погнулися, від гранітних сходин бризнули скалки. Але гладка куля з темного матового скла, непошкоджена, покотилася, підстрибуючи, вниз по сходах і плюхнулась би до брудної калюжі, якби Пін не кинувся навздогін і не вхопив її в останню мить.