Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
«Від кого: marinazurih@ ukr.net
Кому: janna2dark@ukr.net
Тема повідомлення: діти
«Привіт, подружко!
Жанночко, почну з того, що я жахливо не хотіла стимуляції, а синочок все сидів і сидів у животі, не поспішаючи виходити. Ми поїхали з чоловіком за покупками, коли поверталися, нас накрив дощ, а потім різко з’ явилося сонечко і веселка. Тут, у Швейцарії, якщо побачиш веселку, треба загадувати бажання, ну, і я загадала, не як завжди — в лото виграти)), — а щоб синочок народився завтра. Я цим же вечором стала відчувати щось нове: став поволі тверднути живіт, але без болю, просто ставав твердим, потім знову м’яким, але якось це насторожувало. Годині о дев’ятій ми повечеряли, завалилися перед телевізором дивитись передачу про паранормальні явища. Коли я лягала спати, то помітила, що почав з’являтися біль, але не зважила, вирішила подивитись, що ж буде зранку. Спалося дуже добре.
О сьомій ранку я прокинулася від бажання сходити до туалету. Ніяких підозрілих виділень, і я лягла досипати. І тут помітила, що перейми все ж таки є, і біль також є — періодичність, мабуть, хвилин сім. Сказала Курту — він не повірив. Але сказав: усе, збираємось і їдемо до лікарні — яка різниця, сьогодні чи завтра? А так не хотілося нікуди їхати з самого ранку! Але Курт і періодичність переймів усе ж таки перемогли:), і я пішла збирати валізи, приймати ванну, ставити «Мікролакс». А потім уже сама стала підганяти чоловіка, коли побачила, що після душу з мене витекло трохи червоненької рідини.
Приїхали у шпиталь близько 11
Акушерка відразу запитала за перидюрал. Я намагалася відмовитись, але Курт переконав, що потім може бути нестерпно боляче (просто він не зміг би дивитися на мої страждання). Ну, і я погодилася на перидюрал, хоча завжди було страшно робити укол у спину. Спочатку нас із чоловіком відвели в пологову (не запропонували мені помитися, перевдягнутися, чому я дуже здивувалася). Перевдягнулася в халатик із розрізом на спині я вже в пологовій, чоловік — у халат і спецкапці. І тут час, поки чекали перидюрал, потягнувся як гума. Мене вклали, обвішали всілякими датчиками — тут — увага! — найнеприємніший момент пологів! Акушерка вирішила поставити крапельницю з фізрозчином і так зробила прокол вени в руку, що я думала, помру! І що найнеприємніше, потім прийшла асистентка анестезіолога, і виявилось, що вибрана вена не підходить! Мамма мія! У мене досі величезний синець на цьому місці. О 13-й прийшла анестезіолог, посадила в потрібну позу, вколола знеболювальне, потім перидюрал. Я зраділа була, що, виявляється, це зовсім не страшно, але рано! Тут найгірший момент у психологічному плані! Виявилося, що в трубочку, по якій надходить перидюрал, потрапила кров, і треба колоти ще раз! Ну, гаразд, вкололи, і знову щось не сподобалось. Давай колоти третій раз! Тут я вже не витримала, сказала, що не хочу ніякого знеболювального, що я втомилась (сиділа весь цей час у дуже незручній позі) і взагалі боюся з такими «спецами» спину проколювати! Але мене ледь не силою зігнули як слід і зробили свою справу. Я дуже боялася, що не відчую, коли будуть потуги, не хотілося пускати пологи на самоплин)). Але перидюрал подіяв нерівномірно — правим боком я відчувала перейми, навіть боляче було, але не зізнавалася, щоб не підвищили дозу. Цікаво перевіряли чутливість: крім того, що просили поперемінно піднімати то праву, то ліву ногу (а робити це було дедалі важче), брали шмат льоду і водили спочатку по руках, грудях, потім нижче і нижче. І нижче грудної клітки холод практично не відчувався.
Ну ось, потім мені прокололи пузир, поставили катетер, поклали на бік із однією піднятою ногою (так краще дитина просувається до виходу) і залишили чекати, вряди-годи забігаючи на перевірку. Я лежала, балакала з Куртом, він подавав воду, бризкаючи з балончика, а ще давав маску з киснем подихати, і ми гадали, о котрій же народиться дитинка. Так, ще треба сказати: у пологовій чудова стеля — скляна, у вигляді піраміди. Я лежала і спостерігала, як по небу біжать хмаринки!
І от нарешті акушерка повідомила, що відкриття повне і що скоро почнемо працювати. Запитала, у якій позі я хочу народжувати? Я відповіла, що не знаю, бо ніколи цього давніше не робила:) — по ходу розберемось:). Мені пояснили, як потрібно тужитися, ноги закинули на підставки... І от сказали тужитись, і я почала! Акушерка, санітарка й асистент анестезіолога — всі втрьох — кричали: «Молодець, тужся, давай, давай, молодець!» Ну, а я лежу і думаю: «О, як підбадьорюють!!!» Дивлюсь на Курта: в нього легка тривога в очах... Поки чекали на наступні перейми, акушерка поцікавилася, чи не займалася я кінним спортом? Я відповіла: ні, не займалася. Знала б вона, чим я займалася! Виявилося, що в мене сильні м’ язи живота, і через пару хвилин ми всі в цьому пересвідчилися. Під час наступних переймів наказали натужитися дуже сильно. Ну, я натужилася, але відчула, що можу зробити це ще краще, якщо зможу спертися ногами в щось тверде. Асистентки акушерки стали в ногах, взяли в руки мої ступні і кажуть: «Спирайся». А я не можу: мені б щось твердіше. Вони одразу прикрутили якісь штучки до ліжка-крісла, і я вперлась уже як хотіла. Акушерка навіть встигла роздивитись, що синочок — блондинчик, але потім виявилося, що таки ближче до шатенчиків! Тут знову перейми, мені веліли тужитися якомога сильніше! Я побачила, як блиснув скальпель у руках акушерки, і почала тужитися. Мені знову кричали: «Давай, молодець, добре!!!» Потім закричали: «Стоп-стоп», але я якось пізно зрозуміла... бачу круглі очі акушерки, щось там робиться, і тут мені на живіт кладуть щось велике, тепле і мокре — це був наш син Міхаель! Вилетів, як пробка з пляшки з шампанським, ледь встигли зловити!:)
Він одразу розплющив оченята і через дві секунди гучно закричав. Я трохи занервувалась: він був трохи синеньким, але потім просто на очах почав рожевіти. Чоловіку запропонували перерізати пуповину, він погодився, хоча годину тому не дуже хотів цього робити. Потім розказував, що ножиці дали якісь тупі, перерізав тільки з третьої спроби — видно, руки тремтіли від хвилювання. Синочка забрали зважувати, мити й одягати. Наша вага виявилася 4,400! У цьому шпиталі давно не народжувалося таких велетенчиків! А то! Знай наших! На нас приходив дивитися практично весь медперсонал. Акушерка все дивувалася, як це мені вдалося так швидко витужити одразу всю дитину, а Курт фотографував сина.
Шили мене сорок хвилин. Розріз акушерка не встигла зробити, тільки приготувалася, але де там! Усе це, зрозуміло, неболяче завдяки знеболювальному. Ось так пройшли мої пологи. Потім познімали датчики, трубочки і повезли в палату, новоспечений батько котив колиску з сином. Ми відчували себе найщасливішими людьми на планеті!
У шпиталі я лежала п’ять днів. Мені дуже сподобалося, особливо персонал. Усі санітарки, акушерки й лікарі дуже добрі люди. По сто разів приходили запитати, чи не треба чогось. Навчили купати малюка, обробляти пупок. Перші два дні приходили міняти дитині памперси, а потім я взяла ініціативу в свої руки. Взагалі, все було чудово. Курт, звісно, приходив кожного дня. На другу добу пішло молоко. Уночі Міхаель неспокійно спав, і я пригортала його до грудей частенько, а вранці помітила, що виділяється вже не прозоре молозиво, а молоко. У четвер нас виписали, і ми повезли додому свій скарб, пообіцявши невдовзі повернутися за другим:). А Курт тепер зовсім не козел, до того ж, за місцевими мірками, не такий і багатий, але ж і не такий старий, як на мене.
Намагалася записати все, нічого не забути. Бетановій, Лемішці також передавай привіт. Сумую. Часу взагалі не вистачає. Чао.
«Другий поверх, не так уже й високо», — думала Віра, дивлячись на вікна своєї квартири.
Не поспішаючи, ввійшла до під’їзду. Піднімалася сходами і наче вперше розглядала двері колишніх сусідів та стіни. Тут нічого не змінилося, хіба що надписів та бруду побільшало. Поставила на знайомий до болю синій килимок перед дверима невелику спортивну сумку (решту речей обіцяли на вихідних привезти машиною Тетяна Леонідівна й Остап). Міцно притиснула дитину до себе — малий тихо спав. Нарешті натиснула на кнопку дзвінка і прислухалася до шуму в квартирі. «Я зараз, хвилиночку!» — відповів рідний із дитинства голос. Клацання замка, шарудіння, і двері нарешті відчиняються. «Господи...» — «Здрастуй, мамо, ми повернулися...» Вона переступила поріг і віддала матері дитину. Та взяла, здивовано і перелякано подивившись на Віру. «Це Ромка, мій син, — сказала Віра, — твій онук!» Мати заплакала. З кімнати вийшов невеличкий чоловічок.
«Це Санько?» — спитала Віра. «Сашо, це Віра, твоя сестричка!» Санько суворо подивився на Віру, підійшов і міцно обхопив за ногу. «Я зачиню двері?» — запитала Віра...
Малому
На пагорб піднімалися тварини, яких він ще ніколи не бачив. Першою гордо ішла середніх розмірів біла істота на чотирьох ногах, властиво, майже всі істоти тут були на чотирьох ногах. Біла тварина з не дуже великими рогами на голові — від неї пахло чимось теплим, смачним і білим, за запахом дуже схожим на те, чим його годували, коли він плакав.
Згодом, через кілька років, Ромка дізнається, що то була корова, і з’ясує всі назви, наприклад, «молоко» і «вим’я»...
За білою рогатою істотою йшли вгодовані тварини з великими смішними вухами, з рота в них стирчали великі білі зуби, а хвости теліпалися спереду і ззаду, при цьому передній хвіст здавався значно більшим і смішнішим. За ними йшли ще дивніші тварини з товстими губами і довгими мордами, з великими горбами на спині, слідом за ними — тварини, дуже схожі на білу корову, але з набагато більшими рогами і без смачного і теплого запаху — навпаки, від них віяло чимось агресивним, застережливим і впертим. За биками дрібно дріботіли маленькі й волохаті, з великими сумними очима коники, навантажені валізами, а справжні, великі коні гордо гарцювали поруч. Красиві — вороні, гніді, від них віяло вітром і майбутнім... Ішли вовки й ведмеді, зайці й лисиці, борсуки, бабаки, їжачки з яблуками на голках, собаки, маленькі й великі, пінгвіни, моржі та леви, леопарди і мавпи. Цьому потоку не було ні кінця, ні краю — звірі йшли, усміхаючись Ромці, наче на параді на честь якоїсь великої перемоги, немов вітаючи його, дитя, з появою на світ Божий, і, скільки б він не спав, вони йшли і йшли! А в небі вже летіли птахи, і першими летіли лелеки, за ними — сови й орли, «а за ним комарики на воздушном шарике», але цей віршик Ромка почує далеко пізніше. Він захоплено роздивлявся, як пливуть у повітрі риби, летять комашки, бджілки й таке інше, як гордо пливують кити і кашалоти, повний парад усіх живих істот на землі. Святково одягнуті, вони тягнули за собою вози, наче переїжджали на нову квартиру, і Ромка з нетерпінням чекав, коли ж нарешті з’явиться істота, вже добре знайома йому: та, яка ходить на двох ногах, співає милим голосом і годує білим і смачним. Аж раптом у його сні стало сходити сонце, силуети тварин мали дуже красивий вигляд на тлі посвітлілого неба, і Ромка нарешті побачив, що на всіх тваринах, за винятком білої корови, сидять істоти, дуже схожі на його двоногу матір. Проти звірів вони були втомленими і сумними, майже неживими, — здавалося, від їхніх намірів і волі рух каравану зовсім не залежить, хоча всі вони міцно тримали в руках віжки, палки або батоги... Сонце вві сні завжди сходить швидко, і от уже сяяв день у всій своїй божественній красі, і Ромка нарешті роздивився: істоти, що осідлали його армію, просто міцно сплять. Ромці це дуже не сподобалося, йому стало жаль їх, і він почав терти оченята, намагаючись прокинутись. Раптом у сні на сонце набігли хмари, і з неба почала падати вода, але не така тепла й пухнаста, як у тазку або ванні, а холодна і неприємна. Відчувши, що під ним мокро, Ромці одразу дуже схотілося того білого, смачного й теплого — біла тварина, що очолювала дивний парад, саме зупинилася на високому пагорбі, повернула до нього рогату голову, усміхнулася і голосно сказала «МУУ-А-А-А-А-А!» І тоді Ромка розплющив очі і заверещав на всю пельку: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»
Сестра Феодосія
— Значить, оце так воно і є?
— Приблизно.
— А чому нікого немає? Де інші?
— Тут. Ти їх просто не бачиш, дуже темно.
— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!
— Це не Світло, це Ніщо.
— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло і не Темрява і я нічого не бачу?
— Тобі краще не знати. Та якщо хочеш, Я увімкну Світло. Ненадовго — щоб пересвідчитись.
— Я вірю Тобі!
— Я знаю.
Оксана заплющила очі, точніше, вона подумала, що заплющила очі, і побачила безліч людських істот, серед яких була й вона. Не можна сказати, що Оксана побачила людське море чи океан, ні. Люди існували скрізь, у всіх вимірах, і Оксана не могла збагнути, як таке могло статись, лише відчувала безліч невідомих донині площин. Простір наче розверзся, і вона раптом абсолютно точно усвідомила, що таке безкрай. Дивно, але це її не злякало. Безмежний людський простір повільно рухався в різних напрямах, але люди наче не помічали одне одного, хоча були зовсім поруч, можливо, навіть єдиним цілим, бо Оксана абсолютно чітко бачила постаті, відрізняла риси обличчя і колір очей, незважаючи на те, близько силуети чи далеко. Точніше, люди були водночас і близько, і далеко, нібито відстані перестали існувати, і якби вона простягнула руку, то легко могла б доторкнутися до будь-якого образу, будь-якого обличчя, доторкнутись і навіть погладити по голові...
— Хто це, Господи?
— Люди.
— Вони мертві?
— Вони такі ж, як і ти.
— Їх тут так багато! Але я не відчуваю ні тісняви, ні дискомфорту. Вони нібито є, бо я їх бачу, але їх нібито і немає, бо їх не існує. Куди вони рухаються?
— Вони не рухаються. Вони очікують.
— Судного дня?
— Щось на кшталт. Важко пояснити.
— На нього довго чекати?
— Навряд чи можна так сказати. Люди вимірюють час відносно Сонця, бо Земля обертається навколо нього. Але тут усе обертається навколо Мене, то як може існувати Час? Це надто складно, немає сенсу вдаватися в деталі. По суті, як влаштований Всесвіт, не має жодного значення. Хай це лишиться Моєю маленькою таємницею. Ці люди — поміж життям та смертю. Фізично вони уже померли, але душі ще живі. Тепер вони бачать увесь час і простір, якими наповнювалось буття. Так, як ти тільки-но бачила їх. Вони чують усі голоси, бачать рухи, вони навіть читають думки з власного минулого. Тепер їхні душі відчувають найбільше на віку потрясіння, бо немає такої таємниці, яку б вони не розгадали, немає такого наміру, який би вони не передбачили, немає такої думки, про яку б вони не дізналися. Вони препарують власне минуле, наче студент медичного університету препарує труп на першому практичному занятті, — так ти краще зрозумієш. Зауваж, лікарі прекрасно знають, як влаштоване тіло людини, але це не гарантує зцілення. Так і тут.
— Вони розгадають усі таємниці?
— Лише ті, що стосуються безпосередньо їхнього життя. Вони дізнаються всю правду про близьких — як правило, це найбільша трагедія. А врешті, вони отримають відповіді лише на ті запитання, що їх цікавили.
— Я не розумію — пробач, Господи.
— Не дивно. Жах від намірів значно більший, ніж жах від учинків. Нездійснені наміри важко пробачити — передусім, близьким людям. Ти нічого не хочеш Мені сказати на прощення?
— На прощання?
— Я сказав «на прощення», а не «на прощання». Легко переплутати.
— Ти ж усе знаєш, Господи! Життя занадто довге: безліч років, безліч пустих радощів і безліч тяжких страждань щохвилини. Навіщо?! Який сенс, коли можна піти просто до Тебе... І ось — я тут, розмовляю з Тобою! Я пішла з монастиря, я не витримала, бо знала, що існує коротший шлях, підступний, але коротший, я знала, що так учиняти — великий гріх, але ж я йшла до Тебе! Не карай мене, благаю, я ж люблю Тебе!
— Я вважатиму, що ти збожеволіла. Ти остання, хто встиг до полудня. — І вимкнув Світло.
І Оксана, а може, й сестра Феодосія, — вона вже не знала, ким була насправді й ким є тепер, можливо, взагалі ніким, абстрактною субстанцією, Духом Божим або відбитком Його пальця, — попливла по людському морю чи океану, хоча це було і не море, і не океан. Вона й далі нікого не бачила, але знала, що поруч з нею мільярди таких же душ, які її також не бачать, але теж знають, що вона є. Тому що Бог увімкнув їм Світло, і вони здивувалися, вражені величчю буття і позабуття, лише на мить доторкнувшись до великої Таємниці — рівно настільки, наскільки треба, щоб дійти до кінця.
Ніхто не міг думати про те, що на них чекає, бо всі думки були спрямовані на минуле, на життя, яке закінчилося, на життя людей, з якими вони його прожили, і жах підлості та обману змішувався з радістю спогадів і кохання, і людські душі наче розривало навпіл то від бажання заплакати від щастя, то з відчаю. Вони наче роздивлялися себе у криве дзеркало, бачили там уже потойбічний, але все ще такий рідний світ, — виразно, як ніколи раніше, — усвідомлюючи, що і їхнє життя, і думки, і наміри тепер живуть у свідомості інших душ, таких же нещасних і щасливих, як і вони. Їм було не холодно і не жарко, їм було добре. За відчуттями цей стан нагадував ранню весну після довгої зими, яка, здавалося б, ніколи не закінчиться, коли під непевним ще сонцем дерева, наче незапалені свічки у безлюдному храмі, стоять голі, поволі сходить сніг і залишається тільки багнюка, бруд і сміття...