Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
На жаль, нам не пощастило поспілкуватися досхочу, та я впевнений, що кров скаже своє слово, як сказала кров своє слово в моєму випадку з батьком. Я знаю: син виросте людиною. Він усе зробить так, як слід. Він обов’язково стане самим собою, це найголовніше. І якщо він колись запустить якого-небудь покидька в повітря, я не буду його сварити.
Із друзями я жартував, що одружився з суто медичною метою: «Бабуся казали, що мій головний біль — від нерегулярного сексу. Тому мені треба терміново одружитись — і все владнається!» — «То чому ж ти тоді розлучився?!» — здивовано питали друзі через рік. «Бо зрозумів, що проти головного болю одруження — поганий засіб, радше навпаки!» — уже цілком серйозно відповідав я.
Насправді все відбувалося не так. Я одружився через нестачу коштів на таксі, безсоння матері моєї дівчини та брак зручного місця для сексу. Ми це робили на дивані, що стояв у маленькій кухні, як правило, десь після півночі, а за стіною
У період підготовки до весілля я раптом відкрив у майбутній дружині багато нових якостей, про які навіть і не здогадувався — ні рипучий диван, ні холодна підлога кухні не давали можливостей їх знайти. Але останніми днями з’ясувалось, що вона досить жадібна людина, а жадібність я вважаю ще гіршою вадою, ніж брак почуття гумору. Та чимось же потрібно жертвувати: шлюб — це ж компроміс, чи не так? — тому до деяких поступок я був морально готовий. До того ж я, напевно, міг і помилятись, і нас насправді чекало щасливе подружнє життя, хто знає? Тобто я себе втішав і обманював, як тільки міг.
Цей день я пам’ятаю вибірково, лише найяскравіші моменти. На мене одягли чужий костюм і чужу краватку — золоті обручки, із тихим глухим криком знявши гроші з ощадної книжки, купив дід Петро, хтось із родичів позичив гроші на ресторан. Себто все як у людей, хоча я і пручався, наче відчуваючи, що і гроші, і нерви витрачаються дарма. З самого ранку нас мордували спаплюженими містом народними традиціями й усілякими ідіотськими ритуалами нескінченні родичі з обох боків, які тут, посеред асфальту і бетону, мали вигляд стада переляканих африканських зебр у Манхеттені. У їхніх діях я ледь відшукував малу краплину традиційної логіки, та саме ця краплина допомогла дожити до ЗАГСу. Але совдепівські традиції вразили ще більше: я ніби посвячувався в делегати з’їзду комуністичної партії, а не одружувався! Я ледь витримав потворно-нудний ритуал, почувався вкрай непевно, мені хотілося крикнути: «Усе, досить, я не хочу!», але я не набрався мужності.
Щодо самого весілля, то я й досі впевнений, що якийсь куточок пекла має саме такий вигляд. Я дуже любив ходити на чужі весілля без запрошення, і це мені справді подобалося, але навіть на чужих весіллях я зустрічав значно більше знайомих людей, ніж на власному. З усіх боків через пляшки недопитої поки ще горілки на мене дивилися нетверезі чужі очі, навпроти взагалі сиділи нахабні морди, які раз по раз фальшиво затягували «Ти казала у вівторок поцілую разів сорок...» і лякали, що зараз украдуть дружину.
Вона ж почувалася цілком упевнено і була готова до будь-якого перебігу подій: дурепі кортіло, щоб усе відбувалося за правилами. Я мовчки терпів цей балаган і був дуже не проти крадіжки, але за однієї умови — дружину не повертати.
Найгіршою зі звичок гостей виявилася звичка кричати «горько!» Сидячи за таким весільним столом, не хотілося навіть розмовляти, не те що цілуватися, та ще й у присутності людей, які прийшли подивитися шоу, добре випити та попоїсти. Зрештою, вони мене довели, і я продемонстрував свіжоспеченим родичам і їхнім друзям своє справжнє нутро. Боюся, вони були прикро вражені. Після чергового заклику «горько!» я забрав мікрофон у дурнуватого тамади: «Увага! Максим Горький, «Пісня про Буревісника»: Над сєдой равніной моря вєтєр тучі собіраєт. Мєжду тучамі і морєм гордо рєєт бурєвєстнік... Шо він риє — нєізвесно...» Гості напружились, принишкли і повтягували голови в плечі. «Так от, — сказав я розважливо, — я на пам’ять багато чого знаю. І якщо хоча б одна скотина сьогодні ще раз крикне «горько!», я читатиму вам Максима Горького до отупіння, до ранку, поки не зачинять цей довбаний ресторан! Почну зі «Старої Ізергіль», продовжу «Піснею про Сокола», а там і до промови Павла Власова на суді з роману «Мать» дійдемо! Ви знаєте, що сказав про цей твір Володимир Ілліч Ленін? «Дуже потрібна книжка — цей роман «Мать», товаришу Горький. Оця от ваша «Мать» тепер нам конче потрібна!» — ось що сказав Ілліч!» Після прізвища Ленін — діло було на самому початку дев’яностих, ще в Радянському Союзі — весільний народ узагалі випав у ступор. Більше ніяке падло і рота не розкрило. Що ви хочете: коли брали чорти, я міг сказати і зробити все що завгодно. І плювати мені!
А справжнє просвітління прийшло наступного ранку, після першої офіційної шлюбної ночі, яку ми проспали, втомлені родичами і безглуздою біганиною. Я прокинувся першим,
6. Жінки, Бог і так далі
Той Новий рік, банальне відривання ще одного листка календаря, коли за тридцять першим грудня приходить перше січня, яке так чомусь полюбляють святкувати люди, я відсвяткував дома з пультом дистанційного керування від ТВ, підгорілими макаронами і трьома замерзлими в холодильнику шматочками сала. Я навіть не відкоркував шампанського — лежав на дивані і дивився у кретиноскоп. Клац-клац, безглузді картинки в екрані. Клац-клац, робити абсолютно нічого, хіба що вдавати, що, як і більшість людства, ти святкуєш Новий рік. От і все. Час плинув — у такі моменти чомусь особливо уважно прислухаєшся до того, як плине час, як плине життя, і розумієш, що в принципі немає ніякої різниці, як і де його прожити. Головне — не думати, що колись (може, завтра?) настане остання мить і ти перестанеш існувати. Твоє тіло у кращому разі покладуть у труну й поховають. І акуратно складуть віночки і квіточки на могилці. Загалом, до тебе більше нікому не буде діла. Тіло з’їдять хробаки, на тому все і скінчиться. А через сто років кладовище зітруть з лиця планети бульдозерами і збудують на його місці багатоповерхівку. Скажете, дуже сумно і краще про це не думати? Мені, наприклад, легше якраз думати: для мене смерть не кінець, не трагедія, не перехід до іншого світу чи таке інше, смерть для мене — звичайний і важливий елемент життєвого циклу, недарма ж мій батько був ученим-біологом... Переживши життя, переживу і смерть. Ти народився, прожив, помер — усе, аут, суши весла.
Звісно, є люди, для яких навіть думка про смерть жахлива. Їх найкраще заспокоювати тим, що всі люди рано чи пізно помирають, а далі на них чекають неодмінне прощення і вічне блаженство. І немає ніякої різниці не лише де й як жити, а й де і як помирати. А обставини важливі тільки в кіно і книжках, чи не так? То якщо між тим, як жити і як помирати, різниці немає, то жити можна так, як живеться, нехай навіть планета однієї прекрасної миті лусне від злості на людство. І тоді вже неважливо, ким тебе тут колись призначили: Героєм України, лауреатом премії Шевченка, мільярдером, принцом чи злодієм. Словом, побач світло, друже. Побач світло крізь вічне небуття! Воно завжди поруч, не хвилюйся! Лише заплющ очі і на мить уяви, що помер. Тільки без цих дитячих приколів: «Ось помру, тоді наплачетесь!» — ні, уяви своє тіло просто в труні, у самісінькій могилі, у слизьких хробаках, які жеруть очі і плоть. Тобі страшно, друже? То дій, і все минеться! Дій зараз і тут! Тобі треба хоча б раз пересвідчитись, що майбутнє світло існує. Розумієш? Ти можеш назвати його, як тобі заманеться: Рай, Едем, але ти мусиш вірити, інакше — ти просто лайно. Інакше тобі не вижити після смерті, второпав? Повір, повір у власне Спасіння — і в тебе все буде гаразд із душевним спокоєм. Едем існує — і він чекає на тебе. Без сумніву!
Не подумайте, я не знущаюсь. Я нікого не намагаюсь принизити і не відмовляю Богу в існуванні — хоча б у свідомості землян: хто я, щоб стверджувати таке? Я лише розмірковую вголос, чому люди вчиняють так, а не інакше? Це ж не заборонено, правда? До речі, я думаю, що смерті справді не існує, більше того, я впевнений, що є люди, які живуть не одну тисячу років. Мій батько це знав. Тому і помер так рано...
Клац-клац, екран продовжує кидати на мене шматки новорічного лайна. З того часу, як мені виповнилось дванадцять і я отримав священну можливість дивитись на Новий рік телевізор до самого ранку, не показали жодної пристойної телепередачі. Різниця лише в тому, що тепер замість Зикіної і Кобзона показують Вєрку Сердючку — клац-клац — і Кіркорова. Хоча, пробачте — клац-клац — Кобзон залишився. Господи, як же паскудно на душі! Я шкрябаю виделкою по тарілці, намагаючись зі шкірочок сала та останніх макаронин зробити аплікацію — зображення янголів. Здається, вони вийшли більш схожими на чортенят. Он роги стирчать, бачите? Дива. Я не відчуваю ні полегшення, ні смутку. Тисячі вовків у серці трохи повили на морозі — і заспокоїлись. Тепер я чистий, як ця тарілка, яку тільки-но ретельно вимив. Ненавиджу мити посуд! Можливо, це врешті і примусить мене коли-небудь ще раз одружитися...