Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
— Алло, Максе, Ковтун турбує.
— Привіт, Володю. Що трапилось? — я і сам хотів йому дзвонити, щоб владнати свої справи у банку.
— Чуєш, генерале, є тут одне дільце... — невпевнено сказав він. — Треба терміново зустрітися.
Через годину він уже розповідав мені про колегію при голові обласної адміністрації: «28-го тут буде “Ющ”. Передбачається, що на площу прийде багато людей. Губернатор Щ. поставив завдання — зірвати мітинг будь-якою ціною. Для цього в натовп запускається тисяча донецьких, із тих, хто приїхав напередодні, на кожного начеплять значок із зображенням голубів, щоб могли ідентифікувати один одного. Вони мають спровокувати в натовпі безлад, бійки та паніку, а на сусідніх вулицях в автозаках чатуватимуть «Беркут» і «Грифон» при повному «параді». Уяви цю кашу: прийдуть жінки, діти, пенсіонери... Проллється багато крові!» — «Звідки інформація?» — запитав я. «Наші менти сказали. Вони не хочуть виконувати наказ. Треба щось зробити...» — «Наприклад?» — «Я не знаю. Якось повідомити Юща або його охорону — хай відмінять мітинг... Ці ж не зупиняться ні перед чим!» — «До речі, скоро зайду до тебе в банк». — «Жодних проблем», — сказав Ковтун на прощання і нервово потиснув руку. «Чому ти звернувся саме до мене?» — «Ти ж генерал. Ти маєш щось придумати! Нам вони не повірять!» — «Це точно! Вам узагалі ніхто
Ну, і що я мав робити? Двадцять восьме — завтра. Чесно кажучи, мені було байдуже, хто стане президентом у цій країні, бо на мене вже чекала інша: стабільна, багата, спокійна. Взагалі, я міг втрутитись і попередити охорону Юща: у мене залишилися старі зв’язки в Києві ще з 99-го. Звісно, про це стане відомо панові Щ., але якраз саме на це мені наплювати, я для нього недосяжний із відкритим «шенгеном» у паспорті... Так я довго розмірковував, лежачи на дивані і читаючи Переса-Реверте, поки нарешті не опинився увечері двадцять восьмого жовтня 2004 року на мітингу. Удень я зустрівся з начальником охорони Юща і детально розповів тому про ситуацію. Хтось дарма сподівався, що мітинг відмінять — на площу прийшло щонайменше сімдесят тисяч, а сімдесят тисяч людей відмінити можливо лише кулеметами. Ющ, як завжди, запізнювався, але в повітрі всі півтори години очікування стояла неймовірна, приголомшлива тиша — якби пролетіла муха, усі почули б, — люди чекали на нього майже мовчки, лише інколи пошепки обмінюючись думками. Ви лише уявіть: теплий жовтневий вечір, площу, до краю заповнену людьми, їхні обличчя доброзичливі, всі усміхаються, їх об’єднує один великий мовчазний протест, внутрішній протест, який вони накопичували довгі роки, який вони змушені були приховувати і який нарешті перестав бути їхньою таємницею — вони прийшли сюди поділитися нею з іншими і привітати свого месію, свою надію. На що? Це вже інше питання. Я вперше на віку прийшов на такий мітинг, взагалі, на будь-який мітинг, і був вражений: скажу чесно, я не очікував побачити нічого подібного. Нарешті приїхав Ющ, і тоді я вперше почув цю велику колективну молитву, це велике могутнє слово, яке одночасно вигукували сімдесят тисяч людей: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Я не кричав, я стояв, як у сні, і перед очима пролітали кадри з мого попереднього життя, з моєї журналістської давнини. Отак я все і вирішив, пославши куди подалі плани, які турботливо виношував. Я не міг залишити своє місто просто так, я мав щось зробити, і я знав: якщо цього не зроблю, то все життя шкодуватиму. До того ж я мав і суто особисті мотиви: усе, що зі мною відбувалось в останні роки, сталося з чиєїсь волі, і я здогадувався з чиєї. Лише одне було не зрозуміло: якщо в божевільню мене засадив Щ., то яким чином я звідти вийшов? Він же весь час перебував тут, нікуди не зникав, командував парадом на білому коні, то чому ж мене випустили? Це не вкладалося в логічну схему, тут ховався якийсь прокол, похибка, не вистачало однієї деталі, можливо, однієї людини. То хто ж ця людина?!
Чесно кажучи, я був поганої думки про місцеву політичну опозицію. У недалекому минулому комуністи і партократи, які відчули смак свободи, передусім свободи красти гроші, перехрещені віяннями часу в демократів та патріотів, виявилися нездатними протистояти системі. Бо, власне, самі складали її частку. Просто життя так розпорядилося — карти випали так, що їх відсторонили від корита. Їхня опозиційна система працювала за такими ж законами, як і система влади, тому вона не мала шансів. Мене навіть не надихало те, що в місто — робити вибори Ющу — повернувся головний опозиціонер і капіталіст, який ще в 2001 році втік із країни. Його не дуже шанували і в народі, бо пан Х. у середині дев’яностих очолив обласну адміністрацію за особистим розпорядженням президента Кучми, а Кучму тут не любили. Хоча де його любили? Новий голова приїхав із південного портового містечка, керував довго і наробив чимало недобрих справ, аж поки його не змінив на посаді губернатора Щ., з яким вони зійшлися в шаленій битві за владу і гроші. Пан Х. програв — і перейшов до опозиції; переслідування надали йому ореолу борця за справедливість. Тепер він очолив виборчий штаб опозиції, інколи виступав у газетах: у телевізор його не пускали.
Я добре розумів, чого треба таким людям від життя. Але я наважився на власний вчинок не заради них і не заради Ющенка — навіть не заради людей, які стояли на площі. Я кинув свій особистий виклик системі. Я волів створити свою, побудовану за іншими законами і правилами, просту й ефективну, але міцну і гнучку, де основну роль мали відігравати не влада, посади чи гроші, а воля і дух, — таку систему, яка переможе, перегне, передушить їхню. Я знав, що я можу побудувати таку систему, я мав довести, що будь-яка матеріальна система, навіть наймогутніша, — лише частина іншої, значно більшої. Вона існує латентно, хай і в нашій уяві й уяві Всесвіту, але існує — її лише треба відтворити. По суті, це була одвічна боротьба духу з матерією, в якій на короткий час переміг таки дух. На досить короткий, зазначу.
Творити і створювати можна в будь-якому стані і в будь-який час. Але значно простіше це робити, коли в тебе є гроші. Ними ти можеш схилити на свій бік людей і, головне, вибудовувати свій задум незалежно від когось. Ти приходиш, платиш гроші за свої правила гри — все інше дрібниці. Хоча є одна маленька, але важлива деталь — люди працюють не лише за гроші. Тому ти маєш створити умови, за яких вони відчуватимуть свою значущість. Це просто, бо люди не тільки жадібні, а й марнославні. Вони навіть не приховують своїх вад, тож скористатися ними — ваш обов’язок. Якщо, звісно, ви розраховуєте на гідний результат. Тому в мене не виникло складнощів із власником місцевої радіостанції. Я прийшов і запитав, скільки коштує година реклами, — він сказав. «Тоді я купую двадцять чотири години!» — «Скільки?!» «Двадцять чотири години поспіль. Тобто добу. Яка знижка на такий обсяг?» Ми домовилися і за ціну, і лише потім я сказав, що купую двадцять чотири години з дев’ятої ранку тридцять першого жовтня по дев’яту ранку першого листопада. «Ні! Ні! І ще раз ні!!!» — «Ти вже взяв гроші. І я даю тобі особисто зверху ще десять тисяч баксів. На транспортні витрати. Ти стільки за рік не заробиш!» — «Нас закриють!» — «Усе буде добре, не переймайся, ми переможемо. А якщо ні, то вас справді закриють. Або заберуть радіостанцію за копійки. Чи не так?» Він був не дурний: «Так. А як називатиметься програма?» — «“Нічний дозор”». — «Це ж таке кіно!» — «Це картина Рембрандта, йолопе! Скажи своїм людям, що на цей час я тут головний, і їдь якнайдалі з міста. Не забудь вимкнути мобільний телефон!» Так ми й домовились: він бере гроші і вшивається, а я приймаю на добу в управління радіостанцію. Далі склалося взагалі чудово. Ніхто й подумати не міг, що тут взагалі хтось здатен розтулити
Так ми перемогли систему. Зламали їй хребта, переборовши страх, убивши по одному маленькому дракончику в самих собі. Система ще сіпалася у другому турі, ще жорстокішому і напруженішому, а ми зачитували в ефірі прізвища тих, хто голосував двічі чи тричі, таким чином висмикуючи їх із «каруселі», ми зачитували в ефірі прізвища членів комісій, які тікали з дільниць, не бажаючи підписувати протоколи, — і вони поверталися, — ми перемогли на всіх фронтах. Наша система перемогла їхню, ціною перемоги стала перемога кожного над своїм страхом. Влада сатаніла від безсилля: всі її плани полетіли шкереберть, та людей могли зупинити лише танки. А потім був Майдан, над яким лунало чи не кожної хвилини це магічне заклинання: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!..»
Я сприймаю Майдан винятково як містичне явище, надміцний енергетичний потік, який об’єднав волю та дух мільйонів дуже різних людей, паралізувавши волю злих геніїв цієї країни. Я стояв посеред Хрещатика біля наметів, тримав у руках вимкнуту відеокамеру: знімати не хотілося — хотілося тут бути, просто бути. Моє серце стало великим — настільки, наскільки може бути великим серце в людини. Мене не хвилювали інформаційні повідомлення, останні новини, перипетії переговорів, круглих столів чи рішення Верховного Суду: я знав, що ми вже перемогли. Ми — це не якась там політична сила або кандидат у президенти, ми — люди, які доп’яна напилися тут, на Майдані, вина добра та любові, нового, молодого вина, яке заливали в старі бурдюки...
Я залишився в Києві — хіба міг я вчинити інакше? Мені наплювати на політику, але я хотів дихати свіжим повітрям якомога довше.
— Разом нас багато, нас не подолати! Привіт, Максе!!! — Так тепер починалася чи не кожна телефонна розмова. — А ти де?
— Неймовірно, сто літ тебе не чув! На Майдані!
— Ні, менше! Люди стільки не живуть! А ти де саме? Я чатую янучарів біля Кабміну! Приєднуйся, людей, особливо вночі, не вистачає!
— Добре, йду!
Телефонував — хто б міг подумати! — сам доктор Спок! Біля Кабміну було людно — я ледь відшукав їхню бригаду. Доктор Спок стояв у теплій шапці і рукавицях, із прапором «Так! Ющенко!» на довгій вудці, піднявши комір товстої спортивної куртки, зверху — помаранчева вітровка, тобто одягнений дуже надійно і зручно, на відміну від мене. Як тільки все почалося, він миттю кинув роботу в Москві і прилетів сюди, щоб відстоювати демократію. Доктор Спок не був би доктором Споком, якби за добу не познайомився з кимось із лідерів опозиції і не очолив загін із кількох людей. Ми разом з іншими охороняли Кабмін три доби, інколи навіть без їжі — лише пили гарячий чай чи каву. Не знаю, що і від кого ми там стерегли, але процес нам подобався: ми були що ті діти, які гралися в маленьку війну. Ми не відчували себе героями, нам було просто цікаво, хоча ми весь час і очікували, коли ж, нарешті, Юля віддасть наказ іти на штурм Адміністрації Президента. Кулі міфічного російського спецназу нікого чомусь не лякали: загальний настрій і міцні плечі товаришів повинні врятувати від будь-якої напасті. Третім у нашій постійній компанії був Роман, підприємець із нашого міста, дуже говіркий та спритний хлопчина. Він оплатив приїзд на Майдан двох десятків студентів, чим надзвичайно пишався, час від часу оголошуючи суми витрачених грошей. Я не зовсім розумів, що могло привести сюди таких, як він, але видно, Майдан мав надмагічну силу об’єднувати різних людей. Я познайомився з багатьма людьми з різних куточків України, і всі вони мені були симпатичні, всі вони усміхались і готові були поділитись останнім. Чудові дні. Якось, коли стояли вже другий поспіль вечір, у доктора Спока вкотре задзвонив мобільний. Він поговорив хвилинку і, спохмурнілий, підійшов до нас.
— Телефонує один мій товариш, киянин. Каже, сюди йдуть військові.
— А що за товариш?
— Ми особисто не знайомі, лише по Інтернету. Він живе на Солом’янці. Каже, стоїть на балконі і спостерігає, як вулицею їдуть військові вантажівки, кілька пожежних машин і карет «швидкої». Судячи з усього, там повно солдатів. Каже, їдуть на Майдан. Що робитимемо?
Мені стало жарко. Якщо правда, то це максимум через півгодини...
— Провокація, сто відсотків!
— Не думаю. Не знаю. Зателефонуймо у штаб.
У штабі сказали: «Тримайтесь, усе можливо!» Але з невідомих причин увечері нічого не сталося, нічого не сталося і вночі. Ми не стуляли очей. Людей, навпаки, стало більшати, самовідданість переходила у фанатизм, і це мене трохи насторожувало. Проте навколо залишалося й багато громадян, які спокійно реагували на події. Наприклад, Остап, хлопець, який попередив доктора Спока про військові вантажівки, привіз нам їжі та два термоси гарячої кави, простояв із нами майже до самого ранку, хоча йому взагалі, як я зрозумів, на все начхати: і на політику, і на магію Майдану. Та навіть він не пішов того вечора додому — з принципу, — хоча і міг би, ніхто б йому і слова не сказав. Остап мені сподобався, особливо його історії про мандри: він так дотепно їх розповідав — обрегочешся! Доктор Спок здивовано зазначив: «Той рідкісний випадок, коли після кількох років спілкування в Інтернеті особисте знайомство не розчаровує... »