Дядечко на ім’я Бог

Положій Євген

Після переголосування і перемоги Ющенка країна завмерла в очікуванні світлого майбутнього. Я теж сповнився прекрасних сподівань. Повернувся додому — і застав свою армію... точніше, я не застав своєї армії. Вона самоліквідувалася. Наша штаб-квартира перетворилася в занедбану нічліжку для бомжів, наскрізь просякла сечею і самогонкою, і я, поглянувши на це, розвернувся і пішов додому. Ніхто мене не зупиняв: усі насолоджувалися свободою. Країна — від Кучми, бомжі — від мене. У них також відбулася своя маленька революція, свій маленький майдан, і вони вирішили впоратися без мене. Щоправда, демократії моїй армії надовго не вистачило — все скотилося до банальних пограбувань каналізаційних люків, зрештою, армія збанкрутіла і розбіглася. Але

вони були щасливі зі своєї перемоги. Певно, як і ми.

Я не став боротися за поновлення статус-кво. Мені набридла роль металевого генерала бомжів. Я наче скинув тягар і знову став повноцінним членом суспільства, яке нещодавно так жорстоко вижбурнуло мене на узбіччя. Тепер воно знов ласкаво прийняло в обійми, ніхто і не згадував про минуле. Завдяки «Нічному дозору» я став місцевою знаменитістю, і це було так приємно! Мій головний ворог, колишній губернатор Щ., втік за кордон, і було ясно, як божий день, що рано чи пізно його посадять до в’язниці, бо якщо не він бандит, то хто ж тоді бандит?! І само собою, що я не збирався вже їхати ні за який кордон: я тепер точно знав, що в мене є країна, є Батьківщина, ім’ я якій — Україна, і я, як і мільйони людей, готовий працювати для неї та заради неї. Усі дороги здавалися широкими і вільними. Тепер важко сказати, що тоді нас так надихало, але факт лишається фактом: за три місяці після революції в місті не поцупили жодної автівки. Крадії не знали, кому здавати гроші, бо прокурори і менти, які кришують будь-який кримінал, були перелякані до смерті. Та потім попустило — коли всі зрозуміли, що насправді нічого не сталося. Але спочатку ми жили, як уві сні, і не хотіли помічати, що нова влада, принаймні тут, у нашому місті, діяла так само нахабно і цинічно, як і влада попередня... Я не міг їм подарувати зради. Одна річ, коли від бандита чекаєш нападу: він бандит, і це все легко пояснює, така його природа — інша річ, коли люди, прикриваючись довірою та любов’ю, вчиняють по-бандитськи. Політики — велике зло. Їх треба вішати на ліхтарях.

Після переможного третього туру, саме перед Новим роком, про себе знову нагадав старий знайомий, колишній мент, а нині — поважний банкір Володя Ковтун. Він не така вже й погана людина, якщо розібратися.

— Привіт, генерале.

— Хелоу, майоре. Не так офіційно: я вже вийшов на пенсію. Розпустив армію та посипав мундир нафталіном. Настають нові часи. Начебто...

— А, ну-ну, — іронічно прокоментував він, — можливо. Але з того, що я спостерігаю, цього не скажеш. Та я не за тим телефоную. Хотів подякувати за послугу.

— Та немає за що. На площі стояло стільки людей, тож це їхня заслуга, а не наша...

— І за це також. Але я про свою доньку...

— А що з нею? — Я вже давно забув про те його прохання.

— ...про Віру. Інтуїція тебе не підвела: вона переховувалася в монастирі. Я завжди казав, що тобі треба працювати опером: ціни б тобі не було! — Ковтун засміявся.

— Мені й так ціни немає, майоре. Прошу, звертайся при нагоді. Забрали її додому? — запитав я з ввічливості.

— Ми тільки-но повернулися. Вона пішла з монастиря. Ми запізнилися на місяць, не більше, та тепер ми хоча б знаємо, що Віра жива.

— Ну, і слава богу. — Мені вже кортіло покласти слухавку.

— Бувай, генерале. І стережися сподівань!

Розмовляти з людьми зовсім не хотілося. Я лежав і лежав на дивані, аж поки раптом не дійшов висновку, що все, що ми зробили, все, що зробило місто, розчистивши шлях до нових надій, до нових звершень, — пусте. Ми вкотре переплутали мрію з вірою. Ми сподівалися обрати янголів, але забули, що янголами люди стають лише на короткий термін — щоб створити щось добре і світле, а потім янголи знову перетворюються на звичайних людей. Ми сподівалися обрати янголів, а знову обрали демонів, і так буде вічно! Хіба це не зрозуміло, це ж так ясно тепер! Я певен, мої Гогі й Магогі удвох краще б упоралися з цією роботою!

Я згадав фотографію дівчини у

шкільній формі, тобто Віру, доньку Володі Ковтуна, згадав високу красиву світлу дівчину, яка ходила вздовж річки кожного ранку через море квітів, згадав зморену, брудну, у чорній куфайці черницю, яку я миттєво, краєчком ока, побачив на Хрещатику... Нарешті я зрозумів, що між ними спільного: постава — пряма, натягнута, як струна, спина... Навряд чи це могла бути одна й та сама дівчина, але мені однаково приємно згадувати всіх трьох — це факт. Віра? Чудове ім’я. Приємно вірити, що на світі є такі жінки. Чи радше мріяти про те. Здається, ми завжди плутаємо ці поняття: віра і мрія. Гірше того, підміняємо одне іншим. Я усміхнувся — і заснув. І спав довго, місяців шість чи сім.

Так я зайшов у свою кузню. Як зайшов туди колись мій дід Іван: кувати небесне залізо, щоб лише інколи, відкладаючи молота, спокійно вдивлятися в отвори дверей на життя, а потім знову, відвівши погляд кудись у глибину, у темряву, в безодню, а може, догори, до Сонця і Всесвіту, роздмухувати міхи. Так колись мій батько зачинився у сільській домівці, щоб насолоджуватися тишею і самотністю і думати про безсмертя і час. Єдине, що мене відрізняло від предків по чоловічій лінії, долі яких я ще пам’ятав, — я не мав пса. Проте мій сон боронили чортенята Гогі й Магогі — я їм вдячний за це, правда. Вони цінні тим, що з ними не потрібно розмовляти, навіть уві сні. Вони значно кращі навіть за акваріумних рибок: їх навіть не треба годувати і міняти в посудині воду. Такі маленькі невибагливі сірі бісенята, мені їх послав... ні, точно не Бог, цього просто не може бути — тоді хто?

Смішно.

10. Шейха

Мені наснився дивний сон про Шейху.

... Важко сказати точно, на який день подорожі на горизонті з’явилися вершники на верблюдах. Вони швидко наближалися до генерала, але в того не лишалося сил для слів: він ішов без води третій день. Він ледве чув крізь білу темряву пустелі голоси і незнайому мову, крики якихось тварин...

«Прокинься, генерале, пора вставати!» Генерал розплющив очі й побачив високу жінку: її стан й обличчя покривали чорні шати, пряма, струнка постава і поворот голови — воістину царські за величчю. «Хто ти?» — запитав генерал. «Я — Шейха пустелі, — відповіла вона, — а ти, чужоземцю, віднині мій полонений!»

Відтоді кожної ночі Шейха пустелі приходила до генерала в прохолодну глиняну тюрму і кохала його. Перші дві ночі Шейха не дозволяла торкатися до себе і не відкривала обличчя, зате сама ніжно пестила, доводячи до божевілля, цілувала очі, шию, груди, потім опускалася нижче і нижче, і генерал, шепочучи лише одному йому відомі заклинання й прокльони, поринав у безкрайність блаженства. Він кричав заклинання не тільки від насолоди — він боявся, що Шейха його зачарує і він залишиться в пустелі назавжди. А потім Шейха змінила колір: зайшла і лише одним рухом, точно і впевнено, мов кат, що опускає сокиру, скинула білі шати, і він упізнав, і не впізнав її у морі пахощів та квітів — і настав час абсолютного кохання.

Їхня пристрасть здавалася чимось надприродним. Це було не кохання — це була мана.

Шейха, яка зазвичай убивала, як самка скорпіона, своїх полонених і коханців після першої ж ночі, цього разу все відкладала і відкладала страту. Її народ нервувався, всі очікували звичного ранкового кривавого видовища, але наставав ранок за ранком, а в центрі міста, серед будинків із прохолодної глини нікого не страчували. Гарних коханців Шейха страчувала особисто: відрізала голову і кидала в натовп підданців. Головами цих страчених діти, майбутні воїни пустелі, вчилися грати в футбол. Зазвичай команда, що вигравала, отримувала право помочитися на страченого. Поганих коханців прирікали на смерть зовсім страдницьку: закопували в пісок, де вони помирали довго під палючим сонцем без краплі води. Голову потім однаково відрізали і використовували для менш популярної гри у водне поло.