Дядечко на ім’я Бог

Положій Євген

— Брови? Ти вважаєш, у Бога є брови?

— Коротше, чувак, немає ніякого похмурого дядька на ім’я Бог! Зрештою, він ще не виглянув із-за хмар і нічого не сказав, тож можна не хвилюватися.

— Мені здається, вже виглянув.

— Хто!? Сам Бог-Отець?!

— Може, і не Отець, не знаю: я погано розбираюся, хто там хто. Але, найпевніше, таки дядько. До того ж не дуже рідний. Так, десята вода на киселі. Дядечко на ім’я Бог.

І ми випили. І я почав шукати бомбу. Я ще не знав, що з нею робитиму, але точно знав, що вона мені вкрай необхідна.

«Моя свобода закінчується там, де починається свобода

іншої людини» — мені завжди подобалися анархісти. Але я не анархіст і не комуніст — ніякої політики! Людей убивають купами. Держави виконують смертні вироки майже щоденно, під колесами автомобілів, у пожежах тощо гинуть десятки тисяч людей щодоби. То чому я не можу виконати свій вирок на власний розсуд? Зважаючи на те, що вироки держав щодо своїх громадян часто-густо аж занадто сумнівні? Просто ніякого порівняння! Держава — це лайно, яким годують щодня, щоб заткнути нашій волі пельку і тримати на коротких ланцюгах. То хто над нами встановив такий порядок і хто скаже, що він справедливий? Держава чи, може, Бог?! І чим холоднокровне вбивство одного фізичного тіла гірше за щоденне повільне вбивство мільйонів душ? Я жив як жив, я намагався бути гарною людиною, але все, до чого я дійшов, — ось цей пульт і ця ось бомба. І я вважаю свій вибір переконливим і логічним.

12. Зустріч

«Він має сидіти там...» — ці слова з самого ранку запали мені в голову.

Був кінець серпня чи початок вересня — я вже не пам’ятаю точно. Стояла шалена спека, ноги вгрузали в асфальт, ніби в огидне желе. Місто наче вимерло. Я запізнювався у якійсь справі, на мене хтось чекав — не пам’ятаю вже хто. І коли я вже майже наблизився до омріяного приміщення з кондиціонером, Гогі й Магогі, мої чортенята, раптом скочили на землю. Вони вперше поводилися так: подивились на мене уважно і серйозно мерхлими маленькими оченятами і показали щурячими хвостами дорогу. Мені треба було завертати зовсім в інший бік, але чортенята наче сказилися: вимагали йти за ними, рішуче показували напрямок, хапали за ноги, кололи маленькими ріжками у спину і легенько підганяли, наче батогами, хвостами. Я підкорився.

Урешті, ми потрапили в міський парк. Трохи поблукавши поміж дерев алеями, ми вийшли на широку галявину. Дивно: в усьому парку, в усьому місті стояла скажена спека, а тут, на цій галявинці, було прохолодно і лежали купи жовтого та червоного листя. Посередині, на лавочці, наче той Воланд, сидів Федорченко, головний лікар божевільні.

— О-о! — радісно протягнув він, — скільки літ, скільки зим! Як я радий вас бачити, друже! Мені вас так бракувало! Яка приємна випадковість!

Ми обійнялись. Від нього відгонило коньяком.

— Давно чекаєте?

— Та можна сказати, що все життя! — відповів він й осміхнувся. — Присядьте, відпочиньте.

— Дякую, дуже поспішаю, — відповів я, але сам чомусь сів.

— На ваше щастя, в цьому місті немає трамваїв! — пожартував Федорченко.

— Чому ж на моє? На Берліозове!

— Так, маєте рацію, на Берліозове. Зіграємо? — На лавочці звідкілясь з’явилася шахівниця.

— Я не граю. Зав’язав.

— Я знаю. Але по старій дружбі?! — І простягнув дві руки, стиснуті в кулаки. — Яку обираєте?

— Ліву.

— Сподіваюсь, це не з політичних уподобань? — Він знову всміхнувся і розкрив кулаки — у лівій долоні лежав білий пішак. — Бачите, вам щастить. Прошу!

Я почав традиційно для наших поєдинків, щоб нічого не ускладнювати: Е2-Е4 — і натиснув кнопку

таймера.

— Добре, — промовив Федорченко, — ваш час пішов. — І зробив хід у відповідь.

Я грав класно, я грав затято й розумно, я хотів знищити його швидко й блискуче, але він однаково грав краще. Я був збитий із пантелику: я зіграв із ним у лікарні не одну сотню партій, але ніколи він не грав і наполовину так сильно, як тепер. Цього не можна навчитись, такої шаленої гри взагалі не можна навчитись, це дається само собою, як дар, це я добре знав, колись я кинув шахи саме тому, що зрозумів, що ніколи не зможу грати саме ось так. Він грав, без сумніву, геніально. Мої шанси зменшувалися з кожним ходом, із кожною хвилиною, я втрачав і час, і простір, і якість, і кількість. Нарешті, все стало зрозуміло, я потрапив у цейтнот, і, хоча в білих ще вбачалося кілька начебто непоганих варіантів, неминучий кінець був лише справою часу, було зрозуміло, що партія вирішена.

— Може, нічия? — запропонував я. — По старій дружбі?

— Ні, мій друже, цю партію ви програли. Вам шах.

Я дивився то на дошку, то на таймер. Раптом у горлі став якийсь неприємний клубок і загуло в голові, перед очима попливло. У мене ледь вистачило сили підняти руку, щоб зробити черговий безглуздий хід, який міг хіба що продовжити цю безглузду агонію на рік, на два, може, на десять чи на двадцять років, але не встиг — червоний прапорець, зрадницьки здригнувшись, упав. Десь прокукукала зозуля: «Ку-ку!» — сказала вона коротко — і затнулася.

— Співчуваю, але ваш час вийшов, — промовив задоволено Федорченко і поклав білого короля на дошку. — Партія!

Я тупо дивився на нього.

— Невже ви сподівалися в мене виграти? Невже ви думали, що, вигравши десятки, сотні нічого не вартих партій, ви зможете перемогти в найважливішій?

Я зціпив зуби від безсилля — мені хотілося знести одним махом усі фігури на землю і вдарити лікаря дошкою по голові.

Він посміхнувся і примружив око.

— Навіть не думайте. Не варто. Краще б вам було стати музикантом, як радила мамочка, і грати, наприклад, на лірі, ніж у шахи. До речі, ви знаєте цей міф про Орфея та Евридіку?

— Звісно.

— Знаєте, що я думаю? Що Орфей навмисне обернувся за кілька кроків від сонячного світла: йому набридла Евридіка. Та він переоцінив власні сили, він таки кохав її, тому далі лише мучився і, як наслідок, ударився в релігію.

— Цілком можливо.

— І от що я думаю ще: Орфей спокійно міг утекти через інший вихід, коли менади, прислужниці Діонісія, увірвалися до храму Аполлона. Але не втік. Чому?

— Тому, що не захотів, певне.

— Саме так. Що може бути кращим, ніж померти в храмі улюбленого Бога, чи не так?

— Я пам’ятаю. Йому відірвали голову. Але до чого це тут?

— Лише хотів обмінятися думками. У світі залишилось так мало людей, із ким можна поговорити. Знаєте, у міфах є своя магія... Ви програли, друже. Проте в мене є втішний приз. Подивіться от на це, будь ласка.

Федорченко вийняв із кишені товсту книжку, замотану в стару газету, а з книжки — фотокартку. У центрі стояв мужчина років п’ятдесяти в темно-синьому костюмі, поруч із ним сиділа молода жінка у стильній червоній сукні, яка тримала на колінах хлопчика. Худий, рудий, аж червоний, як і сукня жінки, хлопчина показував фотографу маленьку металеву іграшку, аматорський незграбний сувенір, і сміявся. Біля ніг лежав собака, молода німецька вівчарка, і стояв кошик із яблуками. Мила сімейна ідилія.