Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Тож я вб’ю. Його або себе — неважливо. Річ не в релігії, не в грошах чи жінках. Нічого особистого. Я навіть не збираюся встановлювати справедливості. У мене геть інший мотив. Можна сказати, філософський. Я хочу осягнути цю порожнечу, цю примару, це марево — смерть. Зіграти з долею в рулетку. Я хочу ще раз поглянути в дзеркала Шейхи, зустрітися з нею поглядами і тілами — і пропасти там назавжди... Я хочу повернутися туди, звідки не повертаються. Я лише інструмент чиєїсь волі, диявольського задуму, складної і підступної комбінації однієї великої шахової партії. Тож, спираючись на це спокусливе виправдання, моя совість може спати спокійно.
Найважчим видавалося знайти бомбу. Але насправді найважче — натиснути на кнопку. Лише один рух, і я можу відправитись на розмову з Богом. Що я Йому скажу, коли мені випаде таке щастя?
15. Вибух
Вона
Та я не каятимусь і не триматиму під подушечкою Євангеліє — плював я на Бога, якщо він є, і так само плював, якщо немає. Якщо Бога немає, то тим гірше для Бога. Мені немає за що просити пробачення, і я не потребую спасіння. Хай таким чином рятуються слабкі. Я кажу те, що відчуваю, і роблю те, що вважаю за потрібне. Саме тому ви, вірні, тепер читаєте ці рядки вдома на дивані або на кухні, а я сиджу на даху і стискаю в холодних долонях пульт керування пластикової бомби. У кожного своя місія. Та я хочу звернути увагу на одну важливу дрібничку — це вашавіра надала сили моєму безвір’ю: якби вас не існувало — не існувало б і мене. Саме так. Я лише квінтесенція ваших потаємних думок і бажань, маленьке доповнення, без якого гармонія світу неможлива. Так і є, не сумнівайтеся. Я міг би шукати виправдання, але це безглуздо, і якщо ви такі вже вчені, то згадайте хоча б це: «...не бійтеся того, хто вбиває тіло, бійтеся того, хто вбиває тіло й душу...» Я не вбиваю душі пропагандою, наркотиками та іншим лайном на відміну від мільйонів людей, задіяних у процесі сучасної цивілізації. Я всього-на-всього фізично знищую одне тіло, всього-на-всього — одне тіло! До того ж, скільки радості це принесе десяткам тисяч людей! Ні, звісно, знайдуться і ті, хто гірко заплаче над його труною: мати, дружина, діти, друзі... Але їх набагато менше від тих, хто не плакатиме, хто в глибині душі подякує мені. І це буде чесно. Але ви, звісно, можете мене публічно засудити як убивцю і порушника біблійського чи ще якогось там морального кодексу, я дозволяю вам таке маленьке лукавство. Хоча — облиште, мені байдуже до вас усіх, я достатньо на вас надивився, люди. Це стосується лише нас: мене і Його.
Порожнеча. Нічого не можна передбачити, але про все можна здогадатися. От і вся різниця між нами. «Чи мав Бог вибір, створюючи Всесвіт?» — запитував колись Ейнштейн. Доречне запитання. Ми живемо, майже нічого не розуміючи в тому, як улаштований світ. Чи потрібно це нам? Чи маю вибір я, позбавляючи життя іншу людину? І чи будуть хоча б коли-небудь відповіді?
Особисто для себе запитання, чи вірю я в Бога, вважаю безглуздим. Безглуздіше лише питання жінки: «Про що ти зараз думаєш?» Воно також глибоко інтимного порядку, бо, погодьтеся, жоден адекватний чоловік ніколи не запитає в іншого: «Про що ти зараз думаєш?» Я не вірю в Бога, але я мрію в Бога. Мені так зрозуміліше — мріяти, тому що віра — поняття не матеріальне, але мрія — може матеріалізуватися. Тому я мрію в Нього, в дядечка на ім’я Бог, і в такому контексті Він для мене, безумовно, існує — як матеріалізована мрія. Вона спрямована в майбутнє, вільна від стереотипів, вона взагалі — вільна. Саме тому зараз я тут, на даху, а не вдома перед телевізором.
Різні релігії надають можливості нашим інтелектам і нашим душам, ні, скоріш за все, тільки душам, зробити вибір і зупинитись на якійсь версії. Дехто зовсім не вірить у Бога — і це також вибір. Дехто взагалі не замислюється над цим питанням — і це його право. Підозрюю, що ще більша кількість людей взагалі не здогадується, що Бог може існувати. Щасливчики. А може, Бог справді передумав? Чи, може, мали сенс буддисти й індуїсти, стверджуючи, що наші душі повертаються сюди знов і знов? Чи для кожної релігії, кожної конфесії своя мірка, своя правда там, нагорі? І судитимуть нас також за належністю до тієї чи іншої релігії? Кожному — свій Рай і своє Пекло? А для атеїстів, таких, як я, там відкрито спеціалізовані заклади? Чи, може, в тих, хто не вірить, взагалі немає шансів? Що ж тоді робити з чесними і добрими атеїстами: чи матимуть вони перевагу на Суді перед деякими розбещеними і потворними служителями культу?
Тож можете вважати, що дядечко на ім’я Бог уже виглянув з-за хмар і оголосив вирок. Не всім — особисто мені. Я відмовляюся від вічного життя. Я не хочу безсмертя. Можливо, скоївши вбивство, я і покаюсь, тобто дам слабину, сподіваючись Спасіння, але я не хочу Спасіння! Дядечку, якщо Ти є, то позбав, будь ласка, мене цієї милості! Я хочу вмерти, просто спокійно вмерти — і хай моя плоть любенько згниє у землі. Або розлетиться на дрібні шматочки в чудовому осінньому повітрі. Я не хочу ні раю, ні, тим більше, пекла. Не тому, що боюся стояти перед Тобою: я і так тепер — перед лицем смерті, чужої чи своєї, — стою перед Тобою, наче голий, — а тому,
Зараз я вб’ю людину, тобто візьму на себе не властиві людині функції, перетягну трохи Твоїх повноважень. Я вчиняю неправильно? То чому Ти його сам не зупиниш? Чекаєш, коли він підніметься до Тебе, і вже там Ти його покараєш? Відповідь тільки одна: для Тебе життя тіла не таке вже й важливе, головне — душа, її спасіння. Тобто ми спокійно можемо поділитися: я підірву його тіло, Ти забереш його душу. По-моєму, чесноі по-християнськи, хоча ці слова далекі за значенням... Зачекайте хвилиночку, тільки-но послухайте, який глибокий приємний баритон: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!
Кнопка. Лише один рух пальцем.
Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець, потім тиша. Лише місяць похитує в небі золотими рогами невидимої за всесвітньою темрявою корови, наче відштовхуючи від себе вибухову хвилю... «А-А-А-А-А-У-УМ!!!»
Остап
Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — днями.
Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували. Таке часто трапляється, особливо в країнах зі слабко розвинутою демократією, хоча індуси сприймають свою батьківщину зовсім інакше і на кожній митниці пишуть плакати: «Вас вітає найдемократичніша країна в світі!» Може, так воно і є? Остап випив зеленого чаю з термоса, потім потинявся залом очікувань. Три години — не так уже й багато. Лише два місяці тому по дорозі з Каджурахо до Варанасі, на маленькій темній станції йому довелося чекати потяга цілу ніч, майже десять годин. Остап приїхав туди ввечері на автобусі, та залізничний вокзал знаходився, м’яко кажучи, не близько, тому довелося найняти велорикшу, підсліпуватого старого, який раз по раз повертався і турботливо питав: «О’кей?» Він наказав рикші пильнувати за дорогою, щоб не наскочити на стовп чи камінь, але так і вийшло буквально за кілька хвилин. Наплічник, який Остап міцно тримав обома руками, не дав забитись при падінні, а рикша тільки чухав старого дурного лоба і далі сумлінно крутив педалі, більше не цікавлячись так нав’язливо клієнтом... Той потяг прийшов лише о шостій ранку — таке в Індії трапляється часто, так що Остап навчився чекати, і тому затримка рейсу на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.
Але ж Остап поспішав додому, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон.
Він ішов аеропортом й уважно прислухався, та говорили всіма мовами: сикхською, хінді, англійською, французькою, — але тільки не українською чи російською. Він почув «Прівєт! Ето я!» — коли вже сів на підлогу, спершись спиною на наплічник. Слова різко дисонували з іншими, їх промовив міцний чоловік років сорока, в одній руці він тримав слухавку, в іншій — фляжку, з якої пив маленькими ковтками. Та Остапу чомусь стало незручно підходити. Дивно, в чужій країні він міг звернутися по допомогу до будь-кого без жодних роздумів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. Але ні, цей чоловік не з України: типовий московський акцент. Остап вмостився зручніше на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати туди таке:
«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення важливіші за подорожі.
Колись, коли все зовсім набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти. Я піду світ за очі і йтиму, поки не помру. Я хочу обійти пішки всю Україну. І де б я, зрештою, не помер, ця земля скрізь мене прийме, як рідного. Колись я так і вчиню, чесне слово. Я знаю, що відчую цю мить — мить, коли мені більше не потрібне повернення.
Коли люди питають, чому я так багато мандрую, важко дати відповідь. Бо будь-яка відповідь так чи інакше тягне наступне запитання, тому я лише знизую плечима. Отже, люди, так і не дочекавшись, самі починають пошук істини. Я не проти. Тож дехто каже, що я шукаю сенс життя, вивчаю обряди та звичаї інших народів, поглиблюю знання з іноземних мов. Інші стверджують, що так я намагаюсь утекти від самого себе, шукаю самого себе, шукаю нових пригод, шукаю нових жінок, шукаю нових друзів... Декому здається, що мені просто нікуди подіти гроші, сумно сидіти на одному місці, що я викінчений авантюрист. Інші, навпаки, впевнені, що я, прикриваючись мандрами, працюю наркокур’єром і таким чином заробляю на життя.