Дзвін сонця

Казанцев Александр Петрович

Нарешті під ногами захлюпала вода. Запахло свіжістю — наближалися до річки.

Герцог спинився біля ґрат, що закривали хід: іззовні ніхто не міг би потрапити до замку. Люди й коні ступали тепер потічком, який утворювала вода, що сочилася зі стін.

Вихід із коридора був низький, аби не видати розміром ґрат його справжнє призначення.

Герцог відімкнув внутрішній замок, відкинув грати. На щастя, коні були навчені виповзати через низький хід.

Вдоволений, що план врятування Тристана і Сірано вдався, д’Ашперон замкнув ізсередини грати і хотів повертатися назад. Раптом

до нього долинув крик: за ґратами гостей герцога очікувала засада. Він недооцінив хитрощів і підступності кардинала Рішельє, який, звичайно, мав достатньо шпигунів, щоб вивідати про старовинний потайний вихід із замку.

Проте д’Ашперон не наважився вийти. Він лише чув передзвін шпаг, вигуки, стогін, а потім кінський тупіт.

До болю стислося серце: чи не загинули Тристан і Сірано? І він, пригнічений, побрів назад, аби впустити до замку гвардійців.

3. АЛЬПІЙСЬКА БАШТА

Хоч би що сталося, не втрачай бадьорості.

Л. М. Толстой

Надвечір, коли спекота трохи спала і з поля повіяло прохолодою й свіжістю, стражники паризької застави, лишивши свої алебарди і мушкети, прилягли на пожовклу, прим’яту траву. Вже ніхто не здіймав на дорозі пилюки, невдовзі мали перекрити на ніч в’їзд до міста.

Але не встигли вони один одному переказати чергових жахів про примари і витівки ворога людського, як барабанно-копитний дріб по бруківці змусив їх схопитися на ноги. Мимо промчали два вершники, певно, завидна поспішали покинути Париж.

Дехто запримітив їхній зовнішній вигляд: заляпані багнюкою плащі розвівалися за спинами, ніби підстрелені крила птаха. Краї капелюхів з пір’їнами, в одного на англійський манер, у другого — на гасконський, не приховували чорної напівмаски і чорної пов’язки, які робили вершників дуже схожими між собою.

Ніким не попереджені стражі застави не могли, звісно, знати, що незнайомці, які промчалися, незадовго перед тим розгромили (точніше, це зробив лише один із них!) гвардійців кардинала. Загін засів на березі Сени біля стічної канави, звідки раптово з’явилися замасковані люди зі своїми кіньми, що майже повзли на череві.

Не знали вони й того, що, схрестивши шпаги, півдюжини гвардійців невідь-як втратили зброю, а інші були поранені. Мимохіть пригадалася неймовірна перемога, одержана тут, у Парижі, якимось забіякою Сірано де Бержераком над сотнею супротивників, які намагалися спалити книжки філософа Декарта. Щоправда, більшість із них були п’яні або ж боягузи.

Але поверженим на березі Сени слугам кардинала, мабуть, памороки забило. Хоча слід визнати: зазнавши нищівної поразки мало не від самого диявола, який втілився у людину в забрудненому камзолі з чорною пов’язкою на лобі, вони не відмовилися од переслідування. І спонукав їх до цього лейтенант де Мор’є, який уберігся од ран і не так сподівався наздогнати невгодних його превелебності небезпечних незнайомців, як уникнути гніву кардинала.

Гвардійці згаяли немало часу, аби дізнатися, куди зникли втікачі, які встигли далеко одірватися.

Сірано де Бержерак і Тристан Лоремітт розуміли: небезпека минула, і вони мають можливість вільніше дихнути. Принаймні з настанням сутінків, діставшись до заїжджого двору із заманливою назвою “Не відмовся од частування”, вирішили дати перепочинок коням.

Не знаючи планів Тристана, Сірано був неабияк здивований: вони скакали на схід, замість того, щоб добратися до протоки Ла-Манш і переправитися в Англію, де Лоремітт почуватиметься в повній безпеці. Сірано ж зміг би повернутися до Парижа.

Та поки що вони перебували у Франції, і його старшому другові (а може, справді “зоряному братові”!) загрожувала небезпека. Сірано навіть не подумав, щоб полишити Тристана одного.

Насурмлений літній трактирник із сивим розкуйовдженим чубом мовчки взяв за повіддя змилених коней, підозріло зиркнув на вершників, що прибули без слуг і багажу.

Крізь отвір освітлених ізсередини дверей Сірано угледів жінку, яка одразу йому сподобалася. Гнучкий, охоплений корсажем стан, лебедина шия, миловиде обличчя, кокетливо збите волосся на маленькій голові розпалювали його фантазію. І аж мороз пробіг по спині, коли, ввійшовши до трактиру, він побачив її таку чарівну посмішку, яка марилася йому ще з юнацьких літ. Усе незвичайне, що до цього трапилося з ним, одразу потьмарилося в свідомості Сірано.

Тепер його не спотворював огидливий ніс, що завше відлякував представниць прекрасної статі. А він так жадав кохання, ладен був захопитися ким завгодно, кому здасться не таким бридким, як раніше.

Коли поріг переступив Тристан, Сірано враз опам’ятався — пригадав свій обов’язок, клятву і засоромився почуття, що заволоділо ним. Якщо пара жагучих оченят сильніша за дюжину гвардійських шпаг кардинала, то чого варта готовність Сірано служити Добру?

— Чи бажають мсьє повечеряти? Може, принести бургундського? — грайливо спитала трактирниця.

Сірано з гіркотою подумав: “Невже ця красуня — дружина того похмурого старого?” Він запитально подивився їй у вічі і вловив в них глибокий смуток пригніченої жінки.

“Добра фея заїжджого двору” подала їм смажених курчат, дзбан вина і на запрошення гостей присіла до столу, звабливо підперши долонею підборіддя. В цій позі було стільки природної грації, що Сірано подумав: “Чому я не скульптор?” Але ж і поетові дано словом відтворювати справжню красу!

Вловивши його стан, Лоремітт прошепотів на вухо:

— Якби не стомлені коні, ми мчали б далі до своєї мети, не думаючи ні про що.

Сірано аж підскочив:

— Знаю, що тобі довелося відмовитись од рідних і близьких, від власних почуттів…

— Твоя правда, — коротко зауважив Тристан.

Бержерак сприйняв це як докір.

— Чи не гадаєш ти, що на Землі на обітницю безшлюбності здатні лише попи і кардинали?

— Розумію. Але інтереси справи вимагають залізної волі й несхитності.