Дзвін сонця
Шрифт:
За скелею, що раптом звисла над ущелиною, він повернув ліворуч, убрід перебрався через річку і став заглиблюватися в зелені хащі.
Сірано вирішив, що Тристан, відчуваючи за собою переслідувачів, намагається збочити — скеля на якусь хвилю заступить їх од гвардійців. Але помилився. Той мав зовсім інший намір.
Зате не схибив лейтенант де Мор’є. Передбачивши, що погоня може тривати і в горах, він взяв із собою досвідченого горця-слідопита з полку графа де Пассі. Втративши з виду переслідуваних,
Загін перебрів річку, де вода сягала коням лише до черева, і солдати почали підганяти їх, аби видертися вгору.
Тристан і Сірано були значно вище. Вони добре бачили, як з півсотні гвардійців, трохи попетлявши, таки натрапили на їхній слід.
— Відпустімо коней! — запропонував Тристан. — Жаль бідолашних. Ти ж у дитинстві відпускав рибок у Сену.
— Згода, — в тон йому сказав Сірано. — Хочеш здатися? Та навряд чи слуги кардинала Рішельє вчинять із нами так, як я з рибками.
Тристан стримано всміхнувся:
— Твоя правда…
Із завидною легкістю для свого віку він почав видиратися по майже вертикальному стрімчаку. Сірано навіть подивувався його спритності й силі, бо досі самому ніколи не доводилося лазити по скелях. Однак тренування під наглядом індіанця з племені майя в колежі де Бове допомогли, і він старався не відставати від свого старшого брата і наставника.
— На Солярії є гори? — важко дихаючи, спитав він.
— Усе так само, як і на Землі, крім ненависті, зла і несправедливості.
— Як би мені хотілося побачити такий край, — мрійливо мовив Сірано.
— Хтозна, може, й доведеться, — загадково відказав Тристан.
Солдати побачили кинутих коней, потім помітили втікачів, що піднімалися вгору, і почали безладно стріляти з мушкетів. Але кулі лягали значно нижче, ніж знаходилися доброносці.
Серед солдатів були й скелелази, які за наказом лейтенанта подерлися по тій самій стіні. Інших провідник повів в обхід, запевнивши, що вони будуть на горі раніше, ніж там з’являться втікачі.
І все ж доброносці швидше опинилися на вузькій стежині.
Та ось хащі скінчилися, відкривши вид на круглу западину, схожу на кратер згаслого вулкана. Посередині височіла незвичайна споруда, що нагадувала башту фортеці, — вища за дерева, вона неприродно виблискувала в сонячному промінні.
Звідки тут, в горах, фортеця? Може, її збудував якийсь суверен? Сірано нарешті збагнув: Тристан поспішає саме до неї.
Башту вгледіли й переслідувачі. Очевидно, про неї знав провідник.
Що замислив Тристан? На що він розраховує?
Сірано наздогнав Лоремітта, який знеможено впав біля підніжжя загадкової башти.
— Підсоби мені, брате, — з останніх сил прохрипів він, — тут двері, люк…
4. АУТОДАФЕ В ГОРАХ
З пітьми невігластва
До зірки мудрих дій
Мій прагне ум.
Сірано де Бержерак
Солдати графа де Пассі і гвардійці кардинала під командуванням лейтенанта де Мор’є за всіма правилами обложили башту, з якої, гадали, ніколи не вийти втікачам.
Офіцери пихато сиділи на масивному камені і допитували вусатого граубюнденця про цю дивовижну споруду.
— У неї лиха слава, — бубонів той. — У горах її називають чортовою баштою. А з’явилася вона однієї грозової ночі. Тільки нечиста сила могла звести її в непроглядній пітьмі.
— Брешеш! Щоб таку фортечну башту — і за одну ніч? — скривився де Пассі, накручуючи на палець фатуватого вуса. — Ще й зовні обтягли панцирем? Треба ж підвезти камінь, залізо…
— Ваша світлість, і ми, місцеві, так гадали. Однак підводи не зоставили ніяких слідів. Ви ж мали можливість переконатися, як я їх знаходжу.
— Овва! Який грамотний! Та ще й казкар! Я людина віруюча, щирий католик, але на війні не боюсь ні ворога, ні сатани.
— Так то в бою, ваша світлість. А тут ні з того ні з сього з неба впала башта. А може, вилізла з-під землі, просто з пекла. І такий грім розкочувався, якого в горах досі не чули. Хоча дощу тієї ночі так і не дочекалися.
— Ха-ха! Сховалися в свої нори. З переляку, мабуть… — єхидно хихикнув граф. — Що ви, мсьє лейтенанте, про це думаєте?
— Очевидно, ваша світлість, тут хтось хотів спорудити фортецю, та не встиг. Війна за граубюнденські ущелини припинилася.
— Але ж вона триває за справедливу віру. Ти місцевий, — знов звернувся граф до граубюнденця, — давай сюди священика! А ви, лейтенанте, накажіть солдатам припинити стрільбу. Жодної дірки не зробили і вікон не нащупали в цій башті. Нащо дарма порох палити.
— Зате по нас не стріляють із бійниць.
— А ви й радієте? Мені б оце хоч одну гармату!
— Вони й так нікуди не дінуться, ваша світлість. Візьмемо голими руками. Захочуть їсти й пити, ось тоді ми їх нагодуємо й напоїмо.
Капітан розреготався.
— Жартівник ви, лейтенанте! Волієте напоїти гарячою смолою замість вина?
— Аж ніяк, ваша світлість! Його превелебність неодмінно забажає “порозмовляти” з ними.
— Спершу я це зроблю. І не знаю, що лишиться кардиналові.
Лейтенант ураз спалахнув, підхопився:
— Ваша світлість, вважайте, що я не чув ваших слів!
— Гаразд, — примирливо пхикнув капітан. — Накажіть доставити сюди вина і розкинути для нас намет. Облога!
Солдати розпалили багаття, почали готувати страви.