Емма

Остин Джейн

— Так, звичайно ж, не можна. Дуже вдячна вам за комплімент, але так воно й є. Тут ніякого порівняння. Міс Кемпбелл завжди була зовсім непоказною — але надзвичайно елегантною і приємною.

— Та ото ж, а як же без цього!

— Бідолаха Джейн сильно застудилася! Ще аж сьомого листопада, я вам про це прочитаю, і відтоді так повністю і не одужала. Щось ця застуда надовго до неї причепилась, еге ж? Раніш вона про це не згадувала, бо не хотіла нас тривожити. Це так на неї схоже! Така повага з її боку! Однак вона ще настільки хвора, що її приятелі Кемпбелли гадають, що краще їй поїхати додому і побути в сприятливому для себе кліматі; вони не сумніваються, що три-чотири місяці перебування в Гайбері її повністю вилікують — якщо вона нездужає, то їй дійсно краще приїхати сюди, ніж вирушати до Ірландії. Ніхто не піклуватиметься про неї так, як ми.

— Мені здається, що це найліпше рішення, яке тільки можна придумати.

— Отож, як ви дізнаєтеся з листа Джейн,

вона має приїхати до нас наступної п'ятниці чи суботи, а Кемпбелли вирушають до Холліхеда наступного понеділка. Так несподівано! Можете уявити собі, люба міс Вудхаус, яке сум'яття я зараз відчуваю! От якби не її хвороба — боюсь, що вона схудла і виглядає дуже погано. Мушу вам розповісти, яка неприємність трапилася зі мною через її хворобу. Знаєте, я завжди навмисне перечитую листи від Джейн до того,як прочитати їх матусі, побоюючись, що в них буде щось таке, від чого вона може засмутитися. Джейн сама попрохала, щоб я так робила, і я завжди так роблю: отож і сьогодні почала з того, що вжила попереджувальних заходів; але тільки-но дійшла до того місця, де вона згадує про свою хворобу, я перелякано вигукнула: «О Боже! Бідолашна Джейн захворіла!» Моя ж матуся, уважно за мною слідкуючи, добре це розчула і дуже засмутилася. Однак, коли я прочитала далі, то виявилося, що не все так погано, як мені видалося на початку; наразі ж я змальовую їй цю хворобу як настільки несерйозну, що вона нею майже не переймається. І як я могла так схибити і втратити обережність! Якщо Джейн швидко не одужає, то ми покличемо містера Перрі. Грошей не пошкодуємо; і хоча він бере небагато і так любить Джейн, що — смію сказати — не захоче брати за лікування ніяких грошей узагалі, ми йому цього не дозволимо, ви ж знаєте. Йому ж треба годувати жінку і дітей, тому не можна допускати, щоб він марно витрачав свій час. А тепер, після того, як я коротко розповіла про те, що пише Джейн, звернімося до її листа; впевнена, що вона розповість про себе набагато краще, ніж це зробила за неї я.

— Боюсь, що нам доведеться покинути вас негайно, — сказала Емма, поглянувши на Гаррієт і підводячись. — Мій тато чекає на нас. Коли я зайшла до вас, то не збиралася затримуватись довше, ніж на п'ять хвилин. А навідалася просто тому, що проходила поблизу і не могла не спитати про місіс Бейтс; але я затрималась — і це було так приємно! Однак зараз ми мусимо попрощатися з вами і з місіс Бейтс.

Ніякі умовляння залишитися успіху не мали. Вона знову опинилася на вулиці, задоволена тим, що хоча багато було нав'язано їй всупереч її волі, що хоча фактично їй довелося вислухати зміст усього листа від Джейн Ферфакс, вона все ж таки змогла уникнути необхідності вислуховувати, як читатимуть самого листа.

Розділ 2

Джейн Ферфакс, сирота, була єдиною дитиною молодшої дочки місіс Бейтс.

Шлюб лейтенанта Ферфакса з Н-ського піхотного полку і міс Джейн Бейтс мав свій день слави і насолоди, прагнень і сподівань, але тепер од нього не лишилося нічого, крім сумних спогадів про смерть лейтенанта в бою десь за кордоном та про те, що його невтішна вдова незабаром померла від сухот. А ще від цього шлюбу залишилася Джейн Ферфакс.

За своїм народженням вона належала до Гайбері; і коли в трирічному віці Джейн, утративши матір, стала надбанням, підопічною, втіхою і пестункою її бабусі та тітки, здавалося цілком природним, що в Гайбері вона назавжди й залишиться, що навчиться вона лише тому, що в змозі будуть забезпечити вкрай обмежені кошти, що виросте вона без корисних родинних зв'язків і того впливового сприяння, які могли б стати цінним додатком до того, чим наділила її природа: приємної зовнішності та вдачі, кмітливості й добросердих та добропорядних родичів.

Але співчутлива натура приятеля її загиблого батька спричинила зміну в її долі. Це був полковник Кемпбелл, котрий дуже високо цінував Ферфакса як зразкового офіцера і гідного всілякої поваги молодого чоловіка; до того ж він вважав, що саме завдяки турботам Ферфакса він не помер під час епідемії висипного тифу, що спалахнула у військовому таборі. Полковник не забув зробленого йому добра, хоча після смерті бідолашного Ферфакса минуло кілька років, перш ніж він зміг повернутися до Англії та вжити якихось заходів, співмірних з його можливостями. Коли ж він нарешті повернувся, то розшукав дівчинку й оточив її піклуванням. Він був чоловіком одруженим і мав лише одну дитину — дівчинку приблизно того ж віку, що і Джейн. Отож Джейн почала приїздити до них у гості й затримуватися надовго, поступово стаючи загальною улюбленицею; а перед тим, як їй виповнилося дев'ять років, сильні дружні почуття до неї з боку доньки полковника, а також його власне бажання бути другом не тільки на словах, поєдналися і спричинили пропозицію полковника Кемпбелла перебрати на себе всю фінансову відповідальність за її навчання. Пропозицію прийняли; і з того часу Джейн стала належати до сім'ї Кемпбеллів, постійно мешкаючи з ними і відвідуючи свою бабусю лише час від часу.

Задум полягав у тому, щоб вона отримала педагогічну

освіту, бо на ті декілька сотень фунтів, що вона успадкувала від свого батька, існувати самостійно було справою нереальною. Забезпечити її якимось іншим чином було поза можливостями полковника Кемпбелла, бо, хоча і мав він за рахунок пенсії та жалування пристойний прибуток, статок його був скромним і призначався дочці; але полковник сподівався, що оплачена ним освіта забезпечить Джейн засоби для пристойного існування в майбутньому.

Ось така була історія Джейн Ферфакс. Вона потрапила до гарних рук, не знала від Кемпбеллів нічого, крім добра, й отримала чудову освіту. Постійно мешкала з людьми доброчесними й освіченими, і тому серце її і розум ввібрали в себе всі ті переваги, що їх забезпечують дисципліна і культура; а оскільки полковник Кемпбелл постійно мешкав у Лондоні, то піклування першокласних наставників сприяли б розквіту навіть набагато скромніших талантів, ніж ті, що мала Джейн. Її нахили та здібності були гідними всього того, що давала їй дружба Кемпбеллів; і у вісімнадцять чи дев'ятнадцять років вона цілком відповідала вимогам професії наставника — з поправкою на ті обмеження в догляданні за дітьми, які накладав її юний вік; але її любили дуже сильно і тому не поспішали відпускати. Ні полковник, ні його дружина не могли зробити перший крок, а їх донька цього просто не знесла б. День гіркої розлуки відклали. З легкістю знайшлося те виправдання, що вона ще надто юна — і Джейн залишилася з Кемпбеллами, беручи участь, як і їхня дочка, у всіх добропристойних утіхах світського товариства і насолоджуючись розважливим поєднанням домівки та розваг. Єдиною темною плямою було майбутнє, і її кмітливий розум тверезо нагадував їй, що незабаром усьому цьому може настати кінець.

Любов до неї всієї сім'ї, а особливо палка прихильність міс Кемпбелл, робила їм тим більшу честь через ту обставину, що Джейн безумовно переважала доньку Кемпбеллів і красою, і своїми здібностями та знаннями. Міс Кемпбелл не могла не бачити, що природа наділила Джейн кращою зовнішністю, а її батьки не могли не відчувати її вищих розумових здібностей. Однак — при неослабній взаємній повазі — вони продовжували жити разом аж до заміжжя міс Кемпбелл, котрій той щасливий випадок, що так часто відкидає будь-які розрахунки в шлюбних справах, надаючи привабливості посередності, а не вищості, допоміг заволодіти увагою містера Діксона, багатого молодого чоловіка приємної зовнішності, відразу ж після їхнього знайомства. Тож вони, як і належить, щасливо побрались, а Джейн Ферфакс власний хліб ще мала заробити.

Ця подія сталася зовсім недавно, надто недавно, щоб невдачлива подруга міс Кемпбелл устигла вжити якихось заходів для того, аби стати на шлях свого покликання, хоча вона якраз досягла того віку, який сама для себе визначила як вік початку самостійного життя. Вона вже давно вирішила, що це станеться, коли їй виповниться двадцять один рік. Із заповзятливістю відданої послушниці твердо розсудила, що в двадцяти-однорічному віці пожертвує собою і назавжди відійде від усіх утіх життя, від цікавого спілкування, від рівного собі товариства, від умиротворення і надії — до каяття і приниження.

Здоровий глузд полковника і місіс Кемпбелл не міг заперечувати проти такої рішучості, але їхні почуття — могли. Доки вони живі, Джейн не треба докладати надмірних зусиль — вона завжди може розраховувати на їхню домівку; їм узагалі було б краще, якби вона залишилася з ними назавжди; але це було б егоїстично — що має бути, того не минути, тож нехай воно трапиться якнайшвидше. Можливо, Кемпбелли почали розуміти, що було б мудріше з їхнього боку і краще для Джейн, якби вони ще з самого початку не спокушалися відкласти від'їзд і тим самим уберегли її від пізнання смаку тих насолод привільного життя, від яких вона мусила тепер відмовитися. Однак їхня прихильність до неї все одно ладна була віднайти будь-який привід, аби тільки відстрочити цей гіркий момент: Джейн іще не встигла одужати з часу одруження їхньої дочки, отож, доки вона повністю не відновить своє здоров'я, вони змушені заборонити їй приступати до роботи, більш-менш задовільне виконання якої (немислиме для людини з ослабленим тілом і нестійкою психікою) і так потребує — за найсприятливіших обставин — дещо більшого, ніж просто бездоганності тіла і духу.

Про свою нездійснену подорож до Ірландії разом із Кемпбеллами Джейн розповіла тітці тільки правду, хоча якусь її частину могла і приховати. Вона сама захотіла приїхати до Гайбері на час їхньої відсутності, щоби провести там — хто знає? — можливо, свої останні місяці повного дозвілля серед родичів, які безмежно її люблять; і Кемпбелли — яке б міркування не спонукало до цього когось із них чи всіх трьох — швидко пристали на таку пропозицію і заявили, що стосовно одужання Джейн вони ні на що так не покладаються, як на її перебування протягом кількох місяців у рідному кліматі. Отож її приїзд сумнівів не викликав, як і не викликало сумнівів те, що мешканцям Гайбері — замість того, щоб вітати довгоочікуваного абсолютного незнайомця в особі Френка Черчілля — доведеться поки що вдовольнитися Джейн Ферфакс, цікавою для них лише своєю дворічною відсутністю.