Ерагон. Найстарший

Паолини Кристофер

— Гаразд, — кивнув Ерагон.

— Посміхнися! Якщо це не твоя страта, ти мусиш бути щасливий! — сказала Анжела. — А то в тебе такий приречений вигляд, як у Солембумового пацюка. Приречений! Яке чудове слово, чи не так?

Тут юнак справді не втримався й посміхнувся, а разом із ним весело форкнула й Сапфіра.

— Не думаю, що таке вже й чудове, — мовив Ерагон, — але тебе я зрозумів справді чудово.

— От і добре, що зрозумів, — зраділа ворожка, глянувши на свої гриби. — Бачиш, як воно виходить… Ми зустрілись сьогодні ввечері,

бо ти завтра їдеш, а я супроводжуватиму варденів до Сурди. Нічого не вдієш — мені подобається бути там, де небезпека.

— Якщо вже так, то наша подорож буде безпечною! — знову посміхнувся Ерагон.

Анжела знизала плечима й сумно мовила:

— Будь обережний у Ду Вельденвардені. Те, що ельфи не виказують своїх почуттів, ще не означає їхньої розважливості. Вони можуть так само розлютитися, як і решта смертних. А найбільша небезпека полягає в тому, що вони можуть роками стримувати власні почуття, а потім просто вибухають.

— Ти бувала в них? — поцікавився юнак.

— Одного разу, дуже давно, — відповіла та.

— А що ти думаєш про Насуадині плани? — знову спитав Ерагон.

— Ну-у, вона приречена! — зареготала ворожка. — І ти приречений! Ви всі приречені! Але я не скажу, на що саме… Хіба це не мудро з мого боку? — Вона схопила кошик, збираючись піти, але на прощання мовила:

— Думаю, ми не скоро побачимось, тому бажаю тобі успіху! Не їж смаженої капусти з вушною сіркою, і все буде гаразд! — Весело підморгнувши, ворожка подалася геть, залишивши спантеличеного Ерагона посеред галявини. Слідом за нею подріботів і задоволений Солембум.

ПОДАРУНОК РОТГАРА

За півгодини до світанку Ерагон і Сапфіра прибули до північної брами Тронжхейма. Ворота були прочинені доволі широко, спеціально для Сапфіри, тому вони ввійшли у браму й вирішили почекати назовні. Тут височіли червоні колони з яшми, на яких звивалися викарбувані чудовиська, а на гребні фортечного муру сиділи позолочені грифони. Такі самі статуї охороняли кожну браму міста. Довкола нікого не було. Ерагон сидів верхи на Сніговії, обвішаному дорожніми торбами. Кінь лунко бив новими підковами об землю, бо вже давно знудився в стайні.

Трохи перегодом підійшов і Орик, тягнучи на спині величезного клунка.

— Ти без коня? — здивувався юнак. — Ми що, подорожуватимемо пішки?

— Ми зробимо зупинку в Тарназі, трохи північніше звідси, — посміхнувся гном. — А потім на плотах переправимось через Аз Раньї до Хедарта, торговельної застави ельфів. До того часу коні нам не знадобляться, тому я йтиму пішки.

Із брязкотом скинувши клунка на землю, Орик розв'язав його, діставши Ерагонові обладунки. Щит було підфарбовано, сліди ударів та подряпини зникли. Бойова кольчуга виблискувала, неначе зроблена з якогось дорогоцінного металу. На тому місці, де колись зяяла дірка від удару Смеркового меча, не лишилося жодного сліду. Шолом, рукавиці, нарукавники — усе було полагоджене й вичищене.

— Над

ними працювали наші найкращі ковалі, — сказав Орик. — До речі, над Сапфіриними обладунками також. Але їх ми не братимемо, бо вони надто вже важкі. Нехай ліпше полежать у варденів до нашого повернення.

— Будь ласка, подякуй йому від мене, — озвалась Сапфіра.

Ерагон подякував, потім вдягнув кольчугу й нарукавники, розклавши решту обладунків по своїх торбах. Потягнувшись за шоломом, він раптом побачив, що його вже тримає в руках Орик.

— Стривай, Ерагоне, — пояснив гном. — Спочатку ти маєш зробити вибір.

— Який іще вибір? — здивувався юнак.

Розвернувши шолома, Орик показав деякі зміни. На сталевій поверхні було викарбувано кланові знаки короля Ротгара. Урочистим голосом гном повідомив:

— Мій володар хоче, аби я передав тобі цей шолом як символ дружби, що її він тобі пропонує. Прийнявши його, ти станеш членом нашого клану Дургрімст Інгейтум.

Ерагон був неабияк вражений. Це означало, що він мусить підкорятись іще й Ротгарові? Якщо так піде й далі, і він присягатиме на вірність усім правителям, то згодом не зможе й кроку ступити, аби не порушити якоїсь із присяг!

— Ти можеш просто не вдягати його, — підказала Сапфіра.

— Красно дякую! — озвався юнак. — Але ж Ротгар образиться, і ми знову будемо в пастці!

— Може, це й справді подарунок, а не пастка, — позіхнув дракон. — А раптом він хоче подякувати мені за те, що я відбудую Ісідар Мітрім.

Про це Ерагон навіть не подумав, повсякчас чекаючи якогось підступу від місцевої влади. Можливо, Ротгар таким чином хотів відновити порушену рівновагу, бо вершник присягнув на вірність Насуаді. Адже гномам це не сподобалось.

— А у вас уже таке бувало? — поцікавився юнак у гнома, котрий збентежено чекав на його рішення.

— З людьми? — уточнив Орик. — Ні, ніколи. Ротгар ледь не цілу добу сперечався з кланом Інгейтум, перш ніж вони погодились. Якщо ти зважишся носити наш герб, то матимеш відповідні кланові права. Наприклад, ти зможеш відвідувати наші ради й висловлювати власну думку з будь-якого приводу. Так само, до речі, ти матимеш право бути похованим на нашому цвинтарі.

Широта Ротгарового жесту неабияк вразила юнака. Справді, гноми б не змогли запропонувати більшого. Швидким рухом він схопив шолом і одяг його на голову, врочисто мовивши:

— Я вважаю за честь приєднатись до Дургрімст Інгейтуму.

— Тоді ось тобі Кнурлнейн, — схвально кивнув Орик, діставши з торби камінь і подаючи його юнакові. — Ти маєш порізати руку на зап'ястку й окропити камінь кров'ю. Але не хвилюйся, кількох крапель буде достатньо… Отже, повторюй за мною: Ос іл дом квірану карн дур тхарген, зейтмен, оен грімст вор формв едаріс рак скілфс. Нархо іс білгонд… — Ерагон старанно проказав усе за гномом, після чого той швидким закляттям спинив кров, яка жебоніла з пораненого зап'ястка.