Галицька сага. Ante bellum
Шрифт:
Сергеєв вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стіл. Хотів дістати олівець, але в останню мить передумав. Він подивився на Майю, провів поглядом по її фігурі, зупинився на спідниці.
Жінка зрозуміла його без слів.
Сергеєв не повів свого агента до сусідньої кімнати, до ліжка, бо й ліжка у квартирі не було. Все сталося тут, на кухонному столі, причому Майї навіть не прийшлося розстібати кофту.
Все відбулося, як завжди, мовчки, а сьогодні навіть швидше звичайного. Сергеєв декілька разів вигнувся, від блаженства закотив очі і вже наступної миті став заправляти штани.
Майя деякий час продовжувала лежати на столі, відходячи від
Коли це сталося уперше, Майю, природно, пік звичайний жіночий сором. Тоді Сергеєв просто брутально домігся її і зґвалтував. Розуміючи, що ніхто їй не повірить (а якщо і повірить, то сприйме це зовсім не так, як вона хотіла б), Майя Білецька нікому не призналася у тому, що трапилось із нею. Вона гадала, що це був банальний чоловічий порив задовільнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла із черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятає, коли їй стало байдуже від того, що з нею робить Сергеєв.
– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеєв. – Тобі ще треба написати на папері все, що мені наговорила!
Майя підвелася. Вона не спішила одягатися, але й не рішалася сказати слова, які вже давно пекли душу.
– Я більше так не можу! – тихо мовила вона.
– Що не можеш? – не зрозумів Сергеєв. – Ти відмовляєшся допомогти нам виявляти ворогів народу?
– Ні, я не про те! Цього більше не хочу!
– Ах цього! – протягнув Сергеєв. – То я тобі противний!
– Ні, але в мене є чоловік…
– Чоловік? А ти правильно сказала: є чоловік. А чому він у тебе є, ти не питала себе?
– Що ви хочете цим сказати? – не зрозуміла Майя.
– Ти ж хочеш, щоб твого націоналіста залишили у спокої?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеєв.
– Чому націоналіста? – поцікавилася Майя, надіваючи спідницю.
На що куратор усміхнувся:
– А ти ніколи не запитувала себе, чого це твого Степана досі не арештували?
Запитання змусило Майю закам’яніти.
– Він чесний більшовик! – спробувала заперечити вона.
– Усі так кажуть! Ми арештували майже всіх западенців, що приїхали до Радянської України. Вони всі виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всі і є! Всі, крім твого Степана. І тільки для нього зробили виняток! Тебе не цікавить, чому йому така честь?
Майя мовчала.
– Так я тобі скажу! Він буде спокійно жити і працювати у своєму видаві доти, доки ти будеш чемною і виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеєв. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною і слухняною. А то буде твій Степан працювати не у головному видавництві Радянської України, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить і заходить»! Ти зрозуміла?
Майя опустила голову, ховаючи свій сором, але все ж кивнула нею.
– Чемна! – похвалив її Сергеєв. – І не переживай так! Ніхто про нас не буде знати. Я не збираюся з ніким тебе ділити. А твій чоловік навіть не буде про нас знати! Адже тобі не хочеться, щоб він дивився на тебе, як на повію!
Цього Майї хотілося менше за все.
– От і добре! А зараз сідай за стіл і опиши все, що ти бачила нині, – наказав Сергеєв. – І нічого не приховуй! Чує моє серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видає. Так, і не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай мені десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…
Майя Білецька повернулася додому, коли ще не стемніло. Степана не було. Видно, він прийде пізно, сповна використавши шанс на додатковий вихідний. Майя роздягнулася й знесилено впала у ліжко. Зараз їй хотілося лише одного: кудись провалитися,
Чи просто назве її повією, як говорив Сергеєв?
Тут Майя чи не уперше подумала, що не знає його імені.
4
Після того як молодь не послухалась і таки здійснила, здавалось би, неможливе вбивство Броніслава Перацького, для Організації Українських Націоналістів настали важкі часи. Ситуація виглядала так, що ОУН була, але на західноукраїнських землях її… вже не існувало. Упродовж декількох днів до атентату і після нього польська кримінальна поліція заарештувала практично усе керівництво Крайового Проводу, включаючи усіх причетних до нашумілого вбивства. Дивним чином безпосередній виконавець атентату – Григорій Мацейко – зумів не те, що вижити, хоч у це мало хто вірив, але й спокійно, без пригод, добратися спочатку до Любліна на конспіративну квартиру, затим до Львова, а вже потім через чехословацький кордон опинитися у безпеці.
Іншим пощастило менше.
Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!
Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.
Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.
Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.