Галицька сага. Ante bellum
Шрифт:
Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.
– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.
Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.
– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.
Федір зітхнув.
– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.
Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.
2
З
Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром з’їхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.
Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.
На велике розчарування Ольги, навіть вулиці не у центрі Варшави (але й не настільки далеко від нього, щоб почуватися у безпеці) вона не могла назвати безлюдними, а численні кав’ярні також були переповнені. Розуміючи, що довго так на ногах вона не витримає, Ользі захотілося хоч на декілька хвилин присісти. На її біду, всі столики на тротуарі були зайняті. Вона пройшла декілька кав’ярень у надії знайти вільне місце, але даремно. Раптом її погляд зупинився на чоловікові, що самотньо сидів за столиком у самому кінці огородженого тротуару. Ольга вирішила скористатися цією нагодою і поспішила до незнайомця.
– Czy moge usia's'c obok pana? [1] –
Чоловік підвів голову. Він був приблизно її віку, вже лисий, але з приємним лицем і з правильними рисами.
– Oczywi'scie! Bede szcze'sliwy! [2] – відповів він, підводячись.
Чоловік почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потім опустився у крісло. Відкривши сумочку і шукаючи там паляруш, навіть не підводячи очей, Ольга відчула, що незнайомець пильно розглядає її. Жінці це було неприємно, хоч вона і знала, який інтерес викликає у чоловіків. Вона вже хотіла сказати щось жорстке і неприємне незнайомцю, як почула притишене:
1
Чи можу я біля пана присісти? (Пол.)
2
Звичайно! Буду радий! (Пол.)
– Оля?
Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.
– Оля Горбань?
– Ви мене знаєте? – обережно поцікавилася вона.
Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.
– Левку? Це ти?
А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.
– Яка несподівана зустріч! – сказав він.
Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:
– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.
Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.
– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?
Левко знову усміхнувся.
– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.
– Як це?
– Про це потім! Ти маєш вільний час?
– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.
– Ну, то і в мене є пару днів!
– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.
– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.
– Напевне? А чому так невпевнено?
– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.
– А дружина? Дочка?
Левко усміхнувся.
– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!
Ольга похитала головою.