Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
— Нехай сидить, — сказав голосно. — Принеси йому пива. За мій рахунок.
Трохим повернув до нього сліпаки. Хтось щось прошепотів йому на вухо.
— Дякую, вашмосць, — сказав кобзар, але не запобігливо, а з гідністю, хоч і ґречно.
Литкаста, стегнаста Юлька принесла пиво. Юрій глянув на червоні литки, і йому стало млосно. Хіть уже давно змагає його, але не доводилось йому скуштувати жіночої принади. То в колегії, то вдома, то тепер завжди на людях. Та й не знав, як до тих жінок підійти. За столом підвівся опецькуватий козак з рудими вусами — з кухлем у руках, очевидно, він хотів підсісти до гетьмана, але його потягнули за полу — це нечемно, — й він знову сів. Юрій помітив те.
— Кобзарю, йди за мій стіл. Приведіть його.
— Я сам.
Він прийшов, сів поруч, не розхлюпавши пиво з кухля, якого тримав у руці.
— Звідки йдеш, кобзарю? — запитав Хмельницький.
— Здалеку, зі Стародуба.
— Й де бував?
— Багато де. І в Чернігові, і в Ніжині, і в Переяславі.
— Й що там?
Терешко пожував губами.
— А що саме цікавить пана гетьмана? Як люди живуть? Живуть, як і жили. Тільки день од дня гірше. Ти ж гетьман обох берегів, під Польщею, хоч не хоч, — кобзар говорив грамотно. — Ну, а чимало полків на тому березі визнають владу Москви. Ніжинці, чернігівці, переяславці.
— А ти яку владу визнаєш?
— Тільки Божу.
— Якби я міг так, — тихо мовив гетьман. — Розкажи мені, що люди кажуть.
Терешко хотів підвестися.
— Зараз я візьму бандуру.
— Не треба на бандурі. То правда чужа. Ти ходиш, ти чуєш, і боятися тобі нема чого.
— У піснях правда людська. Здебільшого гірка, а моя яка правда? Світ широкий, а жити в ньому тяжко. Надто нашому люду. Піввіку ляхи з нас кров пили, а тепер і москалі питимуть.
— Думаєш, питимуть?
— А інакше навіщо ми їм. Ніхто чужий нам добра не хоче. Я знаю, я чув, ти також прихилився з неволі. Ти такий же невільний, як і інші. А світ жорстокий, суєтний і ненатлий. І прожити в ньому важко.
Гетьман похилився над столом:
— Се правда.
І враз підвів голову.
— Де очі втратив?
Кобзар відпив пива.
— Я, гетьмане, теж корисливий, захланний. Коли буває важко добути шмат хліба, надто для нього, для Савки, а хочеться м’якішого, та ще й з чимось смачним, я бабусям і жінкам розказую, що це я їх втратив у турецькій неволі. А вам скажу правду: співав я на хорах у церкві, задрімав — усю ніч сіно возив, — похилився, а регент помітив, турнув мене, і впав я на свічника. А голос у мене є. Я таки вам заграю на бандурі.
Подали бандуру, й кобзар розпочав пісню. Пісню стару, про старе й вічне цього краю горе:
Ой на горі вогонь горить. Під горою козак лежить. Накрив личко китайкою — Заслугою козацькою. А в головах ворон кряче, А в ніженьках коник плаче…Голос у кобзаря був чистий, жебонів, як струмок між лозами.
По тому заспівав:
Никли трави жалощами, гнулось дерево з туги: Дознавали наші предки тяжкої наруги. Кого били — потопили в глибокій Посаві, А кого судом судили в далекій Варшаві. Осудили недобитків на великі муки.Пісня теж про колишнє, але вже й нове. У пісні Юрій відчув натяк на щось недобре, може, й на себе. Через те сказав сердито:
— А ти щось нове заспівай.
І кобзар тихо вдарив по струнах:
По цім боці із ляхами Гетьман волю носить, А по той бік од москалів Вже люд наш голосить.Відтак струснув головою. І вдарив веселої — він не боявся гетьмана, не боявся нікого, але не хотів лишати по собі тільки лихої пам’яті: «Як засядем, браття, коло чари» — й козаки підхопили, гримнули дружно, голосно, аж затрусилася стеля.
Юрій підвівся:
— Налий усім по кварті, а йому, — показав пальцем на сонного хлопця-поводиря, — коржиків медових і поїсти чогось.
Удома чекав управитель, складав звіт, неначе читав по папірцеві: скільки волів погнано на продаж у Гданськ, почім продано поташ, дьоготь, які ціни на пшеницю та жито, — Юрій морщився, дожидався, щоб той швидше закінчив, і тут же покартав себе: батько було все брав до відома, в усе вникав. А йому всі справи були осоружні.
Вийшов у двір. Лихі думки смоктали серце. Раптом почув веселий голос. То Олелько на рундуку комори правив теревені:
— Отож на Пилипівку дівчата готували страви. І тут до хати зайшло п’ятеро козаків — запорожці. Вийняли карти, почали грати. Купка срібла на столі. А дівчина Векла взяла віника — замести хату. Шасть віником під стіл — а там висять п’ять довженних хвостів з китицями. Нечисті у них у гостях, грають у карти. Спершу злякалася. А тоді під стіл, і всі хвости позв’язувала докупи. І — до нас у садок. Там отаке й таке… Ми — за шаблі і в хату. Чорти звинулись, але, пов’язані, повалились на купу. А ми тоді їх шаблями. А то ще було…
Юрій усміхнувся. Добре тому Олелькові, легкий чоловік, веселий і кабешний, скрізь йому ведеться.
Пройшов до шафарні. Батько шафарював горілку кількох видів, сам умів випити. Обдивлявся вмуровані бочки, рури, руриці, корита для солоду, барила й барильця для горілки. І радів, що йому не кортить її пити. Але людина не знає своїх прийдешніх стежок.
Наступного дня поїхав на полювання по Тясмину під Медведівку. Два єгері сиділи на веслах, а він із рушницями — на сіні, посеред човна. Олелько йшов берегом — виполохував під постріли з очерету дичину.
Невільно замилувався: Тясмин осінній дуже гарний, він знав його одмалку, з хлопцями бігали дерти качині та чаїні яйця, ловити раки: Тясмин широкий і бистрий, увесь у заплавах, зарічках, озерах і болітцях, у яких стіною стоїть очерет і ситняг, і весь рік з тих зарічків тече вода в річку, поїть її, і чиста вона, як сльоза, видно — як попливла під латаття черепаха, як зграйка окунців тремтить біля корча; але щастя мисливського не було: стрілив по табуну крижнів і промазав, сховав сороміцьку усмішку в вуса, а тоді таки збив чиря, вийшов з човна й пішов вологим лугом, де вже була скошена й отава, там було гибіль бекасів, але вони такі верткі, що тільки одного вцілив, а вертаючись до човна, набачив лисуху й вполював її — оце всі трофеї. А Олелько руками впіймав крижня-підранка, непомітно для єгерів причепив Юрію до ягдташа.