Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
…У небі погасали сполохи. Дим слався ліворуч, до лісу. Село Ставище вже догоріло, це тліли головешки. Стриміли в небо чорні задимлені комини. Валялися обпалені крокви. Праворуч по долині слався туман.
Процокотіли місток. Юрій Хмельницький натягнув повід. Село вони об’їжджали полем. Сотня позаду йшла в мовчазній похмурості. Далі дорога йшла через інше село, чи хутір, теж спалений. Стояло тільки дві хати. Помахом руки підкликав одного з дозорців, які їхали попереду й щойно вернулися.
— Яке це село?
— Халявки.
Щось зачепилося в пам’яті. «Халявки, Халявки» — і враз згадав: у цьому селі Нестор просив порожню хату. Підвівся в стременах. Розглядався. Он якась постать у білому.
— Діду, підійди сюди.
Старий підшкандибав до розламаних лісних воріт, він опирався на стару іржаву шаблю, яка тремтіла в руці. За полотняну холошу його штанів трималася дівчинка років чотирьох, либонь внучка.
Не знав, що казати.
— Татари?
— Татари. Побрали всіх, оце я з онукою залишився, в шалині заховалися.
— А ти не знаєш, тут десь мав поселитися в порожній хаті козак, Нестором його звати. — Юрій вже знав, що Нестор не вжився в мошницького сотника. І згодилася йому займанщина.
— Чого ж. У кінці цієї вулиці, остання хата.
Хата також була спалена. Біля неї велика груша, листочки обгорілі, поскручувані. З-за колодязного зрубу виглядало личко.
— Підійди сюди.
— Слухаю, пане гетьмане.
— Як тебе звати?
— Настею.
— Ти дружина Нестора? Де він?
Заридала, затулила обличчя руками.
— Забрали татари, погнали…
Кінь перебирав ногами, хропів на головешки.
— Насте, я викуплю його, всіх викуплю, кого побрали. А ти… Тобі тут нічого залишатися. Йди на вулицю, там позаду наші вози, вертайся додому.
Юрій справді викупив увесь полон. Але Нестора серед нього не було.
— Меч повис над нашим краєм, — промовив архієпископ Йосип Тукальський, ще батьків сповідальник, затиснувши в кулаку довгу чорну з просивиною бороду. — А мав би сіяти хрест золотий. Край наш тече молоком і медом. Тік, а тепер кров’ю.
— Це Божа кара, — понуро мовив Юрій і схилив голову над столом.
— Не тільки, — повагавшись, сказав архієпископ. — Ти закликав татар?..
— А що було робити? Москалі… І батько мій їх кликав.
— Батько — для великих битв. Та і його вони зраджували. І під Зборовом, і під Берестечком.
— Якби був живий батько, сидів би я в Академії, задачки вирішував, спудеїв учив. І нащо мені ця біда, за кого маю відповідати?
— Ти в одвіті за край свій, за нарід.
— І чим же я можу відповісти? Молитвами?
— Молитва не поможе.
— А де ж вихід, де викрут?
— Коб же я знав.
— Ніхто не знає і знати не хоче. Чому ж усі не в одне думають?
— А де воно, одне? Одне — це спільна велика держава. Її немає. Європейські народи її познаходили. Деякі — важко, довго блукали. А думають не в одне, бо не мають в душі Бога. Не мають в душі однієї барви, барви свого краю. Деякі не дозріли розумом. Надто куці розумом. Та й самолюбство, лиха більші за болі краю.
— Я готовий чорту запродати душу, аби захистити свій край.
— Не богохульствуй. Не бери на душу більшого гріха, ніж маєш. Та й з чортом не можна прийти до добра. З гріхами світла не сягнеш.
— Гріхи, гріхи… Я їх хотів… Людина приходить у світ чистою, як янгол, а тоді її починає толочити, ввергати в земну юдоль, в скверну. Либонь тільки в монастирі спекаєшся гріхів. Там ти ближче до Бога.
— Всі в монастир піти не можуть.
— Це кажеш ти, отче.
— Так, я, бо ж був архімандритом. А гріхи… Вони були й тоді, коли люди ще Бога не знали.
— Як це?
— Ну, в древнім світі. В Елладі, в Римі. Тоді були поганські боги.
— Я це знаю. І були розумні люди: Платон, Аристотель. І війни були, ще й які криваві. І ось я думаю, тяжко думаю, як її, війну, відвернути від свого краю. Й нічого не можу придумати. Ось пишу листи, шукаю кращого берега. А його немає. І на тому, й на тому стоять лихі сусіди, подають руку, але тільки для того, щоб захопити в бран. Ще й обіцяють спочатку шати адамашкові. А вилізеш — гужівку на шию.
…Читав «Олександрію» про похід македонського царя. Не сподівався ні навчитися чогось у нього, ні перейнятися його духом. Просто вабила чиясь висока доля, коротав час. Він був доброю людиною, хотів добра вітчизні, але не міг її визволити. Кидався в усі боки, метався, плив до одного берега, вертався назад. Ну, не мав міцної вдачі. То чомусь літописці ославили його, на когось треба покласти вину.
Поляки верталися на лівий берег, москалі — на правий. Горіла українська земля. Кепсько жилося московським ратникам по українських містах: не було провіанту, вони грабували мирних жителів, московському уряду було нічим платити війську, воно розбігалося. Ввели мідні гроші, але їх ніхто не брав, примушували брати силою, десять московських рублів дорівнювали одній срібній копійці. Ратники брали все силою, ще й примушували селян везти награбоване до Києва. Дійшло до того, що розоряли, обдирали церкви, перекидали святі престоли, дарохранильниці.
Туск і страх стояв над краєм. Страшним було гасло: «Слово и дело государеве». Забирає москаль коня, дядько не дає, москаль біжить до своїх начальників, кричить: «Слово и дело государеве!». І дядька тягнуть на дибу.
У Ніжині москаль вимагав від посполитого горілки, той сказав, що немає, москаль почав бити в барабан, дядько просить: «Та не бий ти в бубон». Москаль: «Он назвал государственный барабан бубном. Слово и дело государево».
На лівому березі шляхта займала свої колишні маєтки, забирала скотину, зганяла селян з землі, чинила розправи за Хмельниччину.