Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
На березі маленької річечки Кодачки під Васильковом радилися, чи ждати поляків тут, чи йти на них. На раді, окрім воєвод, був Юрій Хмельницький, старшина і полковники. Сиділи у світлиці попової хати, попадя з наймичками подали узвар у великих кухлях. Шереметьєв сидів під образами, пив з маленького кухля, поглядав пихато й грізно. Цей чоловік не чув під собою землі, похвалявся небавом бути вже у Варшаві й пити з королівської чаші. Його підтримував переяславський полковник Цицюра, такої ж вдачі, як і боярин, та й намагався догодити йому. Він був наказним над лівобережними полками.
— Щоб з таким військом та чекати! У тебе, боярине, скрізь лад, ратники озброєні, платня їм виплачена, гармати добрі, пороху та олова в достатку, коней доволі, возів також, уся снасть справна. Поляки ж відважні тільки перед тими, хто їх лякається, шляхта їхня зубожена. — Цицюра підвівся і вже вигукував: — Ми й короля з королевою положимо, правда ж, гетьмане? — обернувся до Юрія Хмельницького.
Той сидів у глибокому фотелі біля лежанки. Він не хотів нікуди йти, він боявся війни, у якій йому треба гасати на коні перед військом, як те робив батько Хмель, боявся кермувати полками.
— Поляки відкличуть своє військо від шведів, — зауважив, надпивши з келиха.
— Яке там військо, воно вив’ялене шведом, — палахкотів Цицюра; він був давнім прибічником Москви й хотів їй догодити. Плекав зачаєну надію на булаву. Решта полковників мовчали.
Обізвався князь Грицько Козловський:
— Моя рада — стояти на місці та укріпитися залогами. Тут і міста, й замки, а на чистому полі що? Ми, маючи запасів доволі, вистоїмо, знівечимо поляків голодом, вони самі пориватимуться на нас, отут ми їх і притопчемо. А так… Ми навіть не знаємо, скільки у них війська.
Обличчя Шереметьєва скривилося, він дивився з осудом на князя, тим-то інші високі урядники підтримали Цицюру. Князь Щербаков мовив глухо:
— Отакі нерозумні речі маємо слухати…
— Рушаємо на Краків і заберемо Польщу, — підняв угору руку Шереметьєв.
— Я стоятиму там, де мені буде вказано, — поспішив погодитись Козловський.
— Я теж. Живий чи мертвий не зійду з місця, — палахкотів Цицюра. Він низенький, пузатий, коротконогий, і важко було уявити його в бою.
Інші козацькі полковники мовчали, вони ж бо добре знали, яка непевна в полі ця дівиця — військова фортуна.
Юрій поїхав до Чигирина. На порозі рідного дому його зустріла сльозами сестра Настя. Її чоловік, Іван Нечай, брат славнозвісного Данила Нечая, був захоплений у Новому Бихові, відвойованому козаками у поляків, бо не хотів віддавати так тяжко здобуте козаками місто москалям. Юрій вже тричі писав до царя, щоб випустили Нечая з московської неволі. І оце втретє прийшла відповідь, що Нечая не випустять, буцімто він десь непоштиво відгукнувся про великого государя. Юрій обняв Настю, заспокоював її, а в самого серце наливалося гіркотою. Він просив і Шереметьєва написати цареві, але той знехтував його прохання.
Шереметьєв стягував до Києва полки, щоб рушити на Польщу.
…Літо добігало кінця. Ще щедро світило сонце, ще голубіло небо, але скрізь уже відчувався близький подих осені. Дерева вже не лопотіли радісним листям, пташки пурхали без співу, калина викинула червону барву. А яблука падали в садах з глухим стукотом, і молоді качки робили перші обльоти над річкою.
У неділю Шереметьєв давав наперед побідний бенкет над Либіддю. Річечка прудко бігла між зелених верб, у яких, як у чуприні літнього чоловіка проглядає сивина, проглядали окремі жовті листочки. Сиділи на згірку на розстелених килимах, челядники носили горілку й вино у великих пугарах і страви на тацях. Воєвода сидів сам, він не посадив поруч себе гетьмана й взагалі мовби не помічав його. Коли до воєводи нахилився князь Козловський, він сказав, неначе й тихо, але так, щоб чули козаки, які сиділи неподалік:
— Цьому гетьману ще гуси пасти.
Митрополит Денис Жолобин почув це й прикро подивився на воєводу. Він узагалі скільки міг опирався Москві, бачачи, що та зі всіх сил намагається скасувати всі права київської митрополії, підгорнути її під московський патріархат і під московську світську владу.
Шереметьєв гороїжився, він випив більш ніж треба й нахвалявся так, що чути було по обох берегах Либеді:
— З оцим військом, дорученим мені государем, я всю Польщу поверну на попіл і короля приведу в Москву, закувавши в срібні кайдани.
Ректор Могилянської школи не стримався й кинув:
— Треба Богові молитися, а не вихвалятися.
Шереметьєв поставив очі рогом:
— З моїм військом я переможу й без Божої помочі. І тебе, попе, не питатиму.
Ректор жахнувся, жахнулась і козацька старшина. Тільки один значковий засміявся на те, підніс келиха й голосно сказав по-московському:
— За побєду.
То був польський вивідник, шпигун, наступного дня він зник з табору й виповів полякам, скільки зібралося московського війська, скільки козаків, а також про неприязнь між московськими і козацькими урядниками, й про мідні копійки, які отримує московське військо замість срібла.
Польському війську теж було нічим платити, гетьман Любомирський клянчив гроші для війська в короля (хоч на ньому шабля — наділки смарагдами биті, ефес золотий, на шапці аспис і діаманти, нагрудник відсвічує золотом), той наказав швидше писати до збирачів податків, аби вони мерщій брали на військо, одначе народ зубожів і витиснути з нього гріш було важко, та й збирачі половину клали до власних кишень, тоді Любомирський звернувся до багатої шляхти й сам першим поліз до власного гаманця, війську заплатили. Отож Любомирський з військом рушив на Волинь. Головне військо вів коронний гетьман Станіслав Потоцький, а з-під Білгорода на злуку з ними вийшло шістнадцять тисяч кримських та ногайських ординців.
Юрій думав про війну, але не менше думав про Прісю. Не знав, як з нею зустрітися й що сказати. Порився в старій, ще материній скриньці і взяв у ній золотого дуката на шовковому шнурочку. Ліниво йшов вулицею, роззирався. Ось і Прісин двір. Дівчина стояла за ворітьми й скликала курей:
— Цюру, цюру, цюру.
Молоді півники та курочки бігли до її ніг, клювали просо. Стара зозуляста курка намагалася їх прогнати, але Пріся кишнула на курку, й та відбігла геть. Юрась зупинився. Переминався з ноги на ногу.