ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
– Коли я отримав у державу від пана полковника Домишлин, тоді ж був переданий мені й інвентар – скільки з людей повинності брати, – так одповів на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддів.
Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:
– Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.
Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой «інвентар», але так його й не показав.
Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким «побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю».
Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:
– Вони Орлика мазепинського віншують величними словами…
Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».
Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:
– Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.
– Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.
– І не сором тобі, – сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.
Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнути звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей, Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:
«Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».
А бувало й так: «Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шинок і випийте мирову».
Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.
Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськім позові прийшло до нього два куми – Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: «Вперше чую про неї».
Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:
– Хто звечора платив за горілку?
Обоє відказали: Ярема.
– А чого не Яремій?
– В мене не було грошей.
– А вранці ви похмелялися?
– Так.
– І хто платив?
– Яремій.
– І де ж ти взяв грошей?
Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.
– Віддай гроші й кладіть заруку, – сказав полковник.
…Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.
…По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться їхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химерії, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські луки, але залила неглибоко, вона вкрила й місточок через річечку, а по цей бік на горбі зібралося дуже багато людей, чоловіків і жінок, і дітей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосі, щось там шукав, та так і не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мріло місто… Дивовижне місто з високими білими будинками, золотоверхими церквами, розкішними деревами, воно мовби зависло в повітрі, і всім нам потрібно було дістатися туди, в наше місто. Але люди стояли занімілі, їх лякав велетенський, у кілька верст, водяний простір. І тоді я закачав холоші штанів і ступив у воду, що сягала трохи вище кісточок і була як літепло.
– Люди добрі, беріть на плечі дітей і йдіть за мною, – сказав я.
І всі повірили, жінки та чоловіки побрали на руки дітей і ввійшли в воду, старшенькі діти чалапали біля батьків і сміялися – такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на ній промінням, подекуди виднілися зелені острівці, і люди йшли від острівця до острівця. Я затримався на одному острівцеві, аби впевнитись, чи пішли всі, стояв і перечікував, аж поки останні – чоловік у брилі та жінка в голубій намітці з хлопчиками на руках – не поминули мене. Ще якийсь час стояв і дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався білими чайками, які літали наді мною. А тоді рушив сам. Я так загаявся, що далеко відстав, і що дужче поспішав, то більше відставав, і вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, відвихнувся кудись убік і вже не бачив нікого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди мені йти. А потім натрапив на колюче терня, суцільну стіну терня, верболозу й колючого грушевого гілля. Шукав лазу, поруч мене не було нікого, всі люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до міста. Я шукав у густому чагарниччю дірки й не знаходив. І почав непокоїтися, й вирішив продертись у першому ліпшому місці, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, і вже не міг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помітив, що вже сутеніє, в розпачі рвонувся з усієї сили й завис на терні. Тоді й пробудився.
І тепер думаю, що означає те терня й оте, що всі люди пішли, а я залишився. Всі йтимуть, а я залишатимусь?
Біля моїх ніг повуркує сірий кіт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокій, благодать тут і по всьому світу. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної миті на будь-кого з нас може звалитися несподіване лихо й зруйнувати все, що будував (у душі чи на землі) стільки років. Світ – це величезна страшна невідомість, у якій ми пролітаємо, як жучки-світляки в пітьмі ночі, добре, якщо пролітаємо, а не летимо на вогонь, який хтось підпалив зумисне. Так, ми світлячки, тільки знаємо, чим усе кінчається для нас, але для чого летимо й куди, того не відаємо, як не знаємо, не відаємо, як треба в світі жити. Ми – листя на древі всесвіту, яке прокльовується з бруньок, шумить і облітає. Кожен листочок ріс по-своєму, кожна душа страждала, мріяла, але що до них світові, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, є, ні, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, які ридвани котяться по ній, все те поробили люди. І не всі вони листочки. Є серед них могутні дуби, які тримають на верхівках небо. Такі як Олександр Македонський, Юлій Цезар, Арістотель… І не всі наші останні… Петро Могила, Дмитро Туптало і наші славні чернігівці – архієпископ Лазар Баранович, архімандрит Іоаникій Галятовський, письменники та полемісти, чиї ноги ступали по цій землі і чиї голоси чуло склепіння чернігівських соборів. Люди проживають життя не однаково, бо й самі не однакові. Навіть прості, звичайні люди. Один увесь вік пнеться до багатства, досягає його, інший прогайновує зібране батьками… Ні, не в тім суть, скупив багатство чи прогайнував його. І які ридвани котяться. Вони будуть все кращі й кращі. А в тому, який сам. Є люди, котрі сплять на голій лаві, накрившись кожухом, він у них один, і можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такі, які сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нізащо, й ладні піти на злочин, аби придбати ще декілька ковдр (може, вже й непотрібних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, ніж цей за ковдри, а от же… А листочки летять, а карети котяться… Котяться до якогось місця.
…З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так і не навчився розпізнавати з її вигляду, чого від неї сьогодні чекати – доброго слова чи клину, ласкавого погляду чи підступу.
– Що це ти робиш, Іване? – запитує Уляся й показує на патички, які я заготував на кілочки для кобзи. – Це що, пакулі, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стільки кіз?
– Бачу поки що одну.
І тетерію, чи не образив, чи не втече від мене. Вона не втікає. Чекаю гострої відповіді, кпину, вже почуваюся на гарячій пательні, але Уляся враз сідає на траву, охоплює руками коліна й каже:
– Заграй мені, Іване, що-небудь.
Я ніяковію. Нібито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворі.Уляся, либонь, розуміє те, й ми відступаємо вбік, під горіха.
Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах, – як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову:
Ой піду я до млина, до млина,А у млині новина, новинаТам-то, мамцю, мельник,Там-то, мамцю, добрий,Там-то, мамцю, хороший —Меле гречку без грошей.