Голодна воля
Шрифт:
– Кого грець ударив?
– спитався- його сусіда.
– Пана. Он двірка хвалиться.
– Пана грець ударив! Пана грець ударив!
– пішло. по церкві.
– Ага, незлюбилася йому людська воля!
– То йому одливаються наші сльози!
– сказала старенька жінка.
– Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!
– Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають.
Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.
– Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.
Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.
– Як? Через два роки аж?-хтось спитав.
– Що через два роки? Я щось не второпав.
– Воля - не що.
– Як через два роки? Це щось та не так.
– Та так же. Читав панотець.
– То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.
Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.
– То ти справді чув, що через два роки?
– Аякже. Читав. Усі ж чули.
– То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!
Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, шо шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.
– Чого стоїте? Ходімо разом!-гукають перші.
– Куди?
– Та до пана ж. Волі правити.
– Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, - хтось одказав. Душ з п'ять зареготало.
– Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, - твердили перші.
– Ну, ідіть.
Перші пішли, другі зосталися.
– Ану коли справді ману пускають?-хтось спитавсь.
– Та хтось же казав.
– Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.
Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.
– Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері!
– кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.
– Та що ти дивишся? Бери кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.
– Одчиняй!
Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.
– Хто ви? Чого ви?
– спитався він у людей.
– А ти хто?
– не дивлячись, спитав той, що мосу-вався біля замка.
– Що ж то ти робиш?
– Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі - увійдемо силою.
– Що ж ви там забули? Чого вам треба?
– Волю треба - не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.
– Налягай! налягай І - кричать перші.
– Стій! ні з місця!-крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.
– А ти що таке? Ще й штурхається!
– Я ваш пан! Ні з місця, кажу, - крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.
Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.
– Оже се панич, - почулося ззаду.
– А, мабуть, він.
То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.
– А ти що за слюсар?
– беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.
– Ой! пусти!-скрикнув коваль.-Дивись, мов кліщами, давить…- і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.
– Вон!
– гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи.- Роз-збишаки!
Тверезіші кинулись, хто куди попав. П'яніші боязко одступали, патякаючи.
– Що воно?
– допитувався коваль, поточуючись за другими.- Дивись, яке прудке.
– Та то, дурню, панич, - хтось сказав йому.
– Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!
– Потолкуй, потолкуй мені!-грозиться Гамза з рундука.- Я тобі покажу волю.
– Не дуже, не дуже бришкай!
– одказує коваль.- Дивись, коли здоровий, мов бик, то, думаєш, усе тобі можна. Тепер, брат, воля. Нас не буде - з голоду к бісовій матері попухнете.
Панич не слухав, що п'яний коваль базікав. Він стояв і раз по раз дзвонив у дзвоник, щоб відчинили.
– Чи вони померли там?
– вимовив панич і впо-сліднє дергонув за дзвоник.
Почувся стук дверей. Чиїсь ступні.
– Хто там?
– обізвався тривожний голос зсередини.
– Тимофієвич, ти? Одчиняй, се я. Панич. Двері хутко одчинилися і дворецький Тимофієвич бухнувся прямо у ноги паничеві.
– Барин!
– заводив він.- Нещастя! Старий барин помирають.
Гамза зачинив двері і замкнув. Кріпаки стояли ген одсторонь і якось боязко поглядали на будинок, їм здавалося, що їх воля тепер навіки зачинилася там і вже її ніяк звідти не вирвеш.
Де ж Василь, що його не видко між першими? Чи його вразила кріпацька невіра і він одрізнився, чи, почувши волю, забіг без вісті?