Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Одного з собак-вівчарок Георг назвав Шнап; у нього на лобі було дві плями, точнісінько такі, як у шпіца в Рейстауні. І коли хлопець почав виносити своєму Шнапові шматочки хліба та кістки, собака став його справжнім другом. Уночі цей чотириногий друг повинен був залишатися надворі, зате вдень він не відходив ні на крок од свого нового господаря. Починаючи від стрільби з лука вранці, коли над річкою і лугом розсівалися смуги туману, і кінчаючи останнім походом по воду ввечері, вони були завжди разом.
Георг міг годинами сидіти з Шнапом під сливами у садку, і обмірковувати, як вони разом тікатимуть.
— Злиденне життя у тебе, мій Шнап! В Рейстауні буде значно краще, там тобі дозволять спати у мене під ліжком.
Вірна тварина нашорошувала вуха і радісно махала хвостом.
Навіть Косоокому Лисові довелося відчути, що у його противника є помічник. Бо коли він одного разу знову потай підкрадався, щоб підштовхнути Георга, як той саме цілився, Шнап помітив цей намір, гавкаючи, кинувся на підступного і вкусив за ногу. Міряючи собаку злим поглядом, Лис з закривавленою ногою покульгав геть.
Димний День дав Шнапові доброї прочуханки і тим самим ще більше загострив становище, тому що Косоокий Лис удавав із себе невинноображеного і поводився ще нахабніше. Зате Георг у думках лаяв дядька всілякими словами. Порівняно з своїм мучителем, він став ще невпевненішим: може, і йому загрожують побої, якщо він коли-небудь зведе рахунки з Косооким Лисом.
Одного разу під час стрільби з лука горе, яке Георг зносив з такими труднощами, вилилося назовні палаючим вогнем, пекучим і нищівним. Може, роздратувало Косоокого Лиса те, що Георг тричі підряд влучив у ціль, а може, його погані наміри давно стали ще гіршими — коротко кажучи, він раптом заправив гостру стрілу і, перш ніж хто-небудь встиг ворухнути пальцем, всадив її Шнапові в живіт. Собака впав. Потім підвівся, намагаючись доповзти до свого хазяїна. Проте, зробивши кілька непевних кроків, повалився набік. Раз, другий здригнувся і здох.
На якусь мить Георг остовпів. Раптом у нього з горла вирвався здавлений крик. Хлопець шпурнув лука і, немов пантера, кинувся на злорадного стрільця. Накипіла лють вибухла звірячим ревом.
Косоокий Лис упав на спину, наче в нього влучили брилою. Георг сів на нього і гатив кулаками в скривлене від жаху обличчя, впивався нігтями в шию, налягав коліньми на важко дихаючі груди.
Один із старших хлопців втрутився між них, але шалений стусан кулаком відкинув його. Руки Георга працювали, наче крила вітряка, густим градом сипались удари. У Косоокого Лиса ротом і носом хлинула кров, а з горла вирвалось придушене хрипіння. Діти розбіглися хто куди, гукаючи дорослих.
Чоловікам, які незабаром підбігли, ледве вдалося звільнити потерпілого із рук оскаженілого хлопця. Поступово опам'ятавшись, Георг на руках поніс Шнапа додому. Малія допомогла йому поховати друга.
За весь день хлопець навіть не доторкнувся до їжі, не помічав, що в його мисці лежить найбільший шматок м'яса, не чув співчутливо приглушених голосів, не відчував подвоєного хутра у своїй постелі. Він бачив тільки конаючого собаку і спотворене червоне обличчя вбивці. О, ця кривава наволоч! Попався б він йому в Рейстауні!
Наступного ранку тітка послала Георга разом з Малією по дрова. Роботою вона хотіла розважити хлопця. Але саме це було йому не під силу. «Позавчора Шнап біг поруч, там стояло кореневище, на яке він гарчав». Хлопець кинувся на землю. Судорожне ридання вирвалося з його грудей.
Ніжний дотик руки і міцний пряний запах першими проникли у його свідомість, коли порив горя трохи вгамувався. Георг підняв голову і побачив Малію. Вона сиділа на землі, а в руці тримала кілька стеблинок трави арніки. Стрункі стебла виблискували, наче сині вістря списів. Супутниця мовчала, але в її очах було повно сліз. На Георга війнуло теплом: значить, він не самотній серед цих людей.
Малія взяла оберемок дров.
— Побудь ще трохи тут, не треба, щоб тебе бачили, — з цими словами вона пішла.
Георг роздумував. Малія мала рацію: чого доброго ще глузуватимуть хлопці, що у нього заплакане обличчя; тут вважалось малодушністю, коли не вмієш приховати біль і горе. Клубок знову підкотився до горла. Раптом, наче блискавка, його пройняла думка про втечу. Зараз же треба тікати звідси і вирушати в дорогу додому. Не довго думаючи, хлопець помчав у зелені нетрі.
Ніби тягар упав з плечей, коли він ступив у ліс. Краще нехай вовки розірвуть, ніж знову бачити Косоокого Лиса, цього вічного мучителя, це страхіття кожного нового дня! Але все вже позаду.
Хвиля туги й жалю за батьківщиною знову огорнула його, і хлопець трохи не знепритомнів. За скільки днів добереться він до Рейстауна? А може, батьки ще у тітки Рахель?
Майже безтямний, Георг пробирався крізь високу папороть, падав, чіпляючись за коріння, що, мов змії, сплелося на землі, потім схоплювався і прямував усе далі у потворне склепіння дерев. Величезний стовбур, порослий мохом і напівзотлілий, заступив шлях. Та й який тут може бути шлях?
Георг зупинився і глянув угору. Звідти просочувалось зеленкувате світло. Дикий виноград обвив усі гілки, а товстий шар листя не пропускав сонячного проміння. Наче темно-зелена вода між могутніми стовбурами дубів і каштанів, пливло вологе, чадне й задушливе повітря. Де тепер сонце?
Спотикаючись, хлопець обігнув повалене дерево і помандрував далі. Власне, йому треба б зараз хоч трохи пройтися струмком, щоб загубити сліди, — спало на думку, — але внизу в улоговині чагарник сплівся в непроникні хащі.
Георг пішов знову на пагорб, протягом дня він ще встигне перебрести який-небудь струмок… До вечора індійці не помітять, що він зник, а потім — шукай вітра в полі.
Піднявшись до половини пагорба, Георг натрапив на вузеньку стежку, яку протоптали лосі й олені. Хлопець оглянув мох на стовбурах і вирішив, що ця стежка веде на схід. Квапливо пішов вузенькою вимитою канавкою, яка простяглася, то піднімаючись, то опускаючись, крізь густе сплетіння папороті, вусиків, стовбурів і листя.
У вологій духоті не чутно ні звуку. Легенький шурхіт білочок не порушував загальної тиші. Хлопець не звертав уваги на тварин, що, наче сірі, світло-коричньові і чорні плями, з'являлися і зникали в гіллі. Як у напівсні, просувався він далі. Лише один раз гучний лускіт і тріск хмизу погнали його вперед; у нестямному жаху він летів стрімголов доти, аж поки не закололо в грудях. Тоді пішов повільніше. Боязко озирнувся, проте нічого, крім звичайного лісу, не побачив. Що ж то могло бути?