Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Хлопці побігли знову в кінець рівчака, де суддя на утрамбованому снігу рисочками відмічав зупинку кожної палиці. Ще здалеку Голубий Птах побачив Косоокого Лиса, що стояв біля площадки.
— Пишається мерзотник, — буркнув Голубий Птах. Козуля посміхнувся:
— З-під нього мати ніколи не прибирала, як він лежав у колисці.
— Що-що? Тобі хто-небудь розповідав?
— Де там! Хіба не бачиш по його ногах? Він у колисці завжди гадив, тому вони й розкарячились…
Голубий Птах розсміявся. От якби він раніше про це знав!
З рівчака донеслося тихе сичання змія. Раптом щось затріщало, палиця вилетіла з рівчака у пухкий сніг. Косоокий Лис послужливо подався за нею, схопив і хотів було понести до судді, як усі зарепетували:
— Він отруює змія! Він отруює змія!
Лис злякано випустив палицю. Він же хотів якнайкраще і зовсім не розумів, що саме так схвилювало всіх, Але Голубий Птах вмить усе збагнув. Батько застерігав його — ніколи не торкатися змія-сніговика. «На це мають право лише гравці та судді, — говорив Малий Ведмідь, — інакше змій вважається, так би мовити, «отруєним».
Цього ленап, звичайно, не знав, та й взагалі ленапи нічого не розуміли в цій грі.
Ревучи, погналися хлопці за оторопілим Лисом, що рятувався втечею.
— Він отруїв змія! Він отруїв змія! — Голубий Птах напружував усі свої сили, щоб наздогнати втікача, але той біг, як заєць. Лише Шнап, гавкаючи, кружляв навколо Косоокого Лиса. Нарешті собака облишив погоню і повернувся до свого господаря.
Голубий Птах зупинився.
— З-під тебе твоя мати ніколи не прибирала! — закричав він на все горло.
Ленапський хлопець підняв, погрожуючи, кулаки і на досить безпечній відстані почав лаятись. Голубий Птах майже не розібрав лайки, та й поглядів, сповнених страшенної ненависті, він теж не бачив.
Після гри у змія Голубий Птах більше не зустрічав свого старого противника аж до того часу, поки Малий Ведмідь не взяв Косоокого Лиса з собою на полювання.
Протягом кількох днів світило сонце і розтоплювало сніговий покрив. Нічний мороз сковував талу поверхню льодовою корою, яка на кожному кроці з тріском провалювалася. Новий, пухкий сніг вкривав наст знову, але не настільки, щоб можна було просуватися безшумно.
— Нічого не поробиш, — якось увечері похмуро зауважив Малий Ведмідь. — Дичина почує нас ще здалеку! Треба вертатися додому.
Вождь крокував попереду. Голубий Птах ішов останнім, перед ним — Косоокий Лис. Вони якраз проходили через дубовий лісок з густим підліском, коли раптом Голубий Птах побачив на землі кілька букових горішків. Яскраво-червоні, завбільшки з вишню, вони визирали з-під снігу. Хлопець пильніше придивився: поруч з плодами був слід. Та це ж, мабуть, лапа єнота? Звичайно, такі зведені докупи кігті бувають тільки у єнота. От якби спіймати цього звіра!
Косоокий Лис уже зник у чагарнику, але це не турбувало хлопця, бо сліди мисливця може розпізнати навіть дитина. Крім того, з ним же Шнап. Хлопець ще раз перевірив сліди єнота. Він навіть не помітив, як Косоокий Лис зломив гілку й поволік її за собою, щоб замести відбитки ніг. Залишившись позаду, Голубий Птах ретельно розглядав звіриний слід, що повів у зовсім іншому напрямку.
Через деякий час він стояв перед дубом, на стовбурі якого чітко виднілись подряпини. Хлопець зрадів: тут, напевне, оселився єнот, це він, видираючись на дерево, своїми кігтями пошматував кору. Маленький мисливець постукав томагавком по стовбуру, проте ніщо не ворухнулось. Подряпав по корі — безуспішно; ніде не показався навіть клаптик сірувато-жовтого хутра. Він уже спробував видертись на дерево, але на гладенькій поверхні стовбура не можна було вдержатись.
Хлопець озирнувся. Почалась хуртовина, в голих кронах дерев уже збиралася темрява. «Нічого з цього не вийде, треба завтра повернутися сюди», втішив сам себе і вирішив іти додому. Він міг добре розпізнати свої власні сліди, проте незабаром дійшов до місця в дубовому ліску, де сліди губилися. Було схоже на те, що хуртовина замела їх.
За кілька кроків слід з'явився знову. Шнап трохи пробіг у протилежному напрямку, зупинився й загавкав, ніби хотів покликати свого хазяїна. Голубий Птах не зрозумів четвероногого супутника: слід видно ж досить чітко. Чого б то його понесло туди? Хлопець поманив собаку, що нерішуче стояв на місці, і, прискоривши ходу, пішов по сліду.
Раптом він зупинився.
Цю роздвоєну березу, що розгалужувалася невисоко над землею, хлопець уже бачив. Тут він уже був сьогодні. Невже зараз іде в протилежний бік?
Сніжинки поступово закривали відбитки ніг, а сутінки згладжували все своїм дедалі густішим мороком.
Шнап заскавчав, пробіг кілька разів по колу, уткнувши носа в землю, а потім сів і протяжно завив. Він був такий же безпорадний, як і його господар. Голубий Птах пішов навмання, не знаходячи слідів своїх супутників.
«Був би в мене зараз кремінь і кресало, я б запалив вогнище», розмірковував хлопець. Його охопив страх, бо в такий холод провести ніч без вогню означало вірну смерть.
— Агов! — гукнув скільки було сили, але вітер поглинув крик. Хлопець поспішав уперед.
Гіллячка, що вдарила по обличчю, примусила опам'ятатися. Кидатись у різні боки — марна справа. Хуртовина посилювалась, у кронах дерев під натиском вітру тріщали і ламались гілки.
При останніх відблисках денного світла Голубий Птах помітив у стовбурі велетенського дерева дупло з лікоть завширшки. Інстинктивно, наче тварина, що шукає захистку, заліз він у розколину і опинився в сухій норі, де можна було навіть сісти, зігнувши коліна. На дні дупла лежала гнила деревина й сухе листя.
«Тут я й залишусь; вхід закладу гілками, тоді не страшні мені ні сніг, ні вовки». Шнап, здавалося, був такої ж думки, — відразу забрався в дупло і вдоволено загарчав.
Хлопець виліз із сховища і відрубав з найближчого поваленого дерева кілька гілок, знову заліз у нору, підтяг до дупла велику гілку і поклав її перед входом. Із середини свого притулку надряпав томагавком трухлявої сухої деревини і зробив з неї гніздо. Маленькі гілки пішли на підстилку. Потім пострибав деякий час, щоб зігрітися, закутався у ковдру і ліг. Собака втиснувся поруч, і як тільки тепле дихання Шнапа війнуло йому в обличчя і густе хутро наполовину вкрило його, хлопець відчув себе врятованим. Засинаючи, він ще чув завивання бурі, що розгулялась не на жарт.