Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Коли хлопець прокинувся, темрява стіною огорнула його. Надворі, як і вчора ввечері, лютувала буря. Полонений подумав: «Чи ще ніч?» І раптом спало на думку, що, мабуть, усі щілини занесло снігом. Хлопець посунувся глибше у своє лігво і погладив голову собаки. «Ти тут, мій Шнап? Зачекаємо ще трохи, в таку негоду страшно вилазити звідси». У відповідь той тихенько загарчав, заспокійливо і втішно,
Хлопець поринув у напівсон. Скільки часу він отак продрімав, невідомо. Тиша, що настала надворі, поступово добиралася до його свідомості. Нарешті він встав, намацав гілку, що закривала вхід. Хотів зрушити її з місця, штовхав, смикав, проте величезна гілляка не ворухнулась. «Я ж тягнув її вчора», здивувався Голубий Птах.
Згадка про снігопад, мов окропом, ошпарила його: «Мабуть, снігом накрило гілля і завалило вихід». Він спробував ще раз відштовхнути гілляку, але вона була непорушна, мов скеля.
Знесилений, хлопець зіщулився і механічно постукував Шнапа по спині. Тварина, здавалося, відчувала небезпеку, вона скавучала і тикала мордою господареві в коліна, ніби запрошувала до нових спроб звільнитися. Хлопець не звертав на це ніякої уваги. Його чоло вкрилось краплинами холодного поту. Душив страх, що їх ніхто тут не знайде, хоч би як шукали. А поки весною сніг розтане, їх давно вже не буде в живих.
Думки плутались. Згадав матір, Малію, Малого Ведмедя, химерні тіні від вогню, що вимальовувалися на стелі, коли він вечорами лежав на ослоні. Хіба це він колись думав про втечу? Яким теплим і затишним здавався дім Черепахи, тепер такий далекий, як і рублена хата в Рейстауні. Так хотілося ще хоч раз побувати на Бобровій Річці. Може, Великий Дух йому допоможе? «Ованійо — друг людей і завжди допомагає їм у біді», часто говорила мати.
Хлопець трохи заспокоївся. З новою надією він уперся спиною в задню стіну своєї в'язниці, а ногами — в гілляку, що закривала вихід, його тіло напружилось, як лук.
Раптом колода трохи подалася. Сірі сутінки просочились у дупло. Гілляку вдалося відсунути на ширину долоні. Голубий Птах завмер: світло! Якусь мить серце зовсім не билось, потім він схопив Шнапа, що голосно гавкав, і міцно обняв його.
— Ми виліземо звідси, Шнап! Виліземо!
Через кілька хвилин вони вже вибиралися з в'язниці. Надворі був сірий похмурий ранок. Снігу біля дерева намело до пояса — просто дивно, що таку вагу вдалося зрушити.
Хлопець озирнувся навколо і згадав повчання Малого Ведмедя: «Верхівки сосон похилені на схід, гілля дерев найбуйніше з південної сторони, а мох на стовбурах завжди росте з північної». Але тут не можна було орієнтуватися за цими ознаками, бо мох засипало снігом, а гілки, з якого б боку він їх не розглядав, скрізь були однаково густі, верхівки ж сосон хилилися в різні сторони. Саме ця ознака найбільше збивала хлопця. Голубий Птах забув, що ці прикмети стосуються лише дерев, що ростуть поодиноко. На щастя, на сірому небі вималювалася світла пляма сонця. Хлопець пішов у протилежному напрямі. Де-небудь він безумовно наткнеться на Боброву Річку, біля якої розкинулось його село. Голубий Птах, не йшов, а з великими труднощами брів по глибокому снігу. У деяких місцях доводилося нести Шнапа, бо той взагалі загрузав.
Голубий Птах розрахував правильно. Опівдні він побачив білу гладеньку поверхню замерзлої річки, а незабаром помітив і рідні хати. Біля скирти маїсу, що привітно кивала хлопцеві своєю високою сніговою шапкою, його побачили діти. З радісним вереском кинулися вони назустріч хлопцеві і мало не звалили його з ніг.
Розчинилися навстіж двері хати, і мати поспішила до Голубого Птаха. Хлопець помітив по очах, що вона плакала. А потім вибігли і Малія, і Малий Ведмідь, і Козуля, і тітки…
Ніхто нічого не питав, усі були такі ласкаві, привітні. Мокрі мокасини зникли з його ніг, сяюче тепло розлилося по грудях і обличчю, а чудовий запах вареного бобрового м'яса лоскотав ніздрі.
Коли хлопець наївся, Малий Ведмідь попросив його про все розказати. Голубий Птах розповідав, трохи ніяковіючи перед великим колом слухачів, у центрі якого він раптом опинився. Як тільки він замовкав, хата сповнювалася радісними вигуками. Нарешті він закінчив свою розповідь. Потім заговорив Малий Ведмідь:
— Сину мій, а ми оце готувалися шукати тебе. — При цьому він підняв над головою широкі плетені лижі, які дозволяли пересуватися по найглибшому снігу. — Ми саме закінчували роботу, коли ти прийшов. От і добре. Тебе, видно, не призвичаїли до витривалості в країні Сходу, ми навіть не сподівалися побачити тебе в живих. Отже ми раді й дуже вдячні Великому Духові. Ми не гніваємося на тебе, гніваємося самі на себе, що не подумали, як швидко хуртовина замете наші сліди. Помітивши, що тебе немає, ми одразу кинулися на розшуки, але вітер загладив усе навколо. Сину мій, твоя поведінка нам дуже сподобалася. Ти виявив сміливість і рішучість. Сподіваємося, що ти ще не раз доведеш нам свою мужність, бо саме вона виховує велику людину.
Голос Малого Ведмедя бринів од гордощів за сина.
Ніхто навіть і не подумав, що в цій події був чийсь злий намір, кожен гадав, що це випадок, і лихий вчинок Косоокого Лиса на цей раз лишився невикритим.
Перед очима Голубого Птаха все попливло. Його раптом почало морозити, і він ліг на свою постіль.
Хлопець тяжко захворів на запалення легенів. Він не помічав, як маски дмухали на нього цілющим попелом, як у сухе горло вливали йому якусь цілющу воду. Минуло немало страшних днів, перш ніж ослаблена температурою свідомість хворого почала знову сприймати навколишній світ.
Місяці хвороби назавжди збереглися в пам'яті Голубого Птаха. Чи то щоденна присутність матері, чи спокійні розмови з батьком, який часто говорив з хлопцем, немов з дорослим, вплинули на нього. Цього він не знав; відчув тільки, що саме ці місяці й зробили його справжнім індійцем.
Вранці Голубий Птах чув тихі кроки вождя, який вдосвіта з рушницею в руках виходив з хати. Кілька неголосних слів долинали з інших кімнат, де чоловіки теж збиралися на полювання. Віддалене скавчання та гарчання собак виманювало Шнапа з-під лавки. Немало зусиль доводилося докладати щоразу, закриваючи руками й ногами йому вихід, щоб він не вирвався з-під ослона й не побіг разом з усіма.
На якусь мить усе затихало. Тільки плач немовляти та легеньке рипіння ременів, на яких гойдалась колиска, порушували тишу.
Потім вставали жінки. Напівзаплющеними очима Голубий Птах дивився з своєї постелі, як мати чистила місце для вогнища, — неглибоку ямку з долоню завглибшки, — виносила попіл, накладала дров і. відкривала у даху люк. Густий дим валив угору назустріч зимовому дню, що крижаним оком зазирав у чотирикутний отвір.
Коли здіймалися язики полум'я, мати вішала на гак казан. До цього ніяк не могла привчитися Малія, яка завжди вішає казанки, перш ніж добре розгоряться дрова, і мати щоразу за це її лає.
Аж ось і сестра пурхнула з лави. Незабаром загупала глухо ступка, але хлопець її не бачив, бо йому заважала стіна. Мати і сестра прийшли, знову. Сяюче Полуденне Сонце цього разу насипала в казан не маїсових крупів, а борошна для пудингу. У Голубого Птаха аж слина покотилася, бо для хворого кращої їжі й не придумаєш, та ще й з кленовим цукром і ведмежим жиром. Хоч би батько не забарився, а то чекатимуть його аж до обіду і тільки тоді почнуть їсти без нього.
Хлопець перевертався з боку на бік: нехай мати й сестра помітять, що він уже прокинувся.