Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Хлопець підскочив: назва батьківщини враз змінила його. В ньому раптом заговорила кров білого, і він забув усе: нових батьків, хату роду Черепахи, нових друзів; забув і про повагу до діда. Він майже закричав:
— Це ж наша земля! Все, що лежить по той бік гір, належить англійцям, червоним мундирам!
Досада, що хлопці без нього пішли до загати по коропів, таємний страх перед ленапськими барабанами, тривога за далеких рідних — усе злилося в тому вигуку: «Це ж наша земля!»
Старик навіть не присоромив його. Але тихе запитання діда приголомшило хлопця:
— А де ж індійська земля?
Наче остовпілий, вставився Голубий Птах на зів'ялі, обрамлені безліччю зморщок губи. «Тут», хотів було гукнути, але слово застряло в горлі. Тут сиділи французи й претендували на всю землю по цей бік гір. Про це й Малий Ведмідь казав: «По той бік англійські червоні мундири, по цей бік французи, а між ними, посередині, червоношкірий, без батьківщини».
У пам'яті хлопця воскресла розмова з батьком. Це ж білі забрали у індійців землю, всю землю вздовж Джуніати і великого шляху на Філадельфію, і ще за Філадельфією аж до моря. То хіба ж дід неправий? Хіба неправі ленапи? Де ж індійська земля?..
Поля, де працювали жінки, були далеко за околицею села, між кропивою і острівками трави. Через два дні після виступу ленапів матері вперше вийшли з дому. Сніг зійшов, можна було оброблювати грунт для посівів.
Голубий Птах узяв свою чудову мотику, але потім довелося її відкласти, бо поки що діти могли обійтися власними руками. Хлопець дивувався: тут, на Родючій Землі, не знали ні плуга, ні борони; невже жінки оброблятимуть поля своїми невеличкими мотиками? Це були кленові палиці, на яких з одного кінця прикріпляли кістку — лопатку оленя, гострою, ширшою стороною вниз. Обробка землі таким примітивним знаряддям триватиме не менше місяця.
Жінки Родючої Землі обрали цієї весни Сяюче Полуденне Сонце старшою наглядачкою за полями. Мати правильно розподілила всю роботу на час посіву, і під її керівництвом справа пішла добре.
Полуденне Сонце розставила жінок в одну лінію. Співаючи та сміючись, розпочали вони роботу. Мотики спушували землю, а старі стебла маїсу відлітали в сторону. Позаду жінок ішли діти й вибирали корінці, складаючи їх у великі купи. Як тільки це коріння трохи підсихало на сонці, його запалювали. Білі хмари диму неслись над полем у село й до річки.
Хлопець здивовано роззявив рота, коли побачив, як швидко посувалася робота. Правда, земля тут була добра, не те, що в Рейстауні, де з ріллі стирчали пеньки, навколо яких батько мусив орати. І крім того, ірокезькі жінки працювали спільно, не розбираючи, чия нива на черзі — Ведмедів, Оленів, Бекасів чи Соколів. Так робота посувалася значно, швидше, ніж коли б кожний рід обробляв свою землю окремо.
Поля вже були підготовлені до сівби, коли Малий Ведмідь разом з дванадцятьма чоловіками і всіма в'ючними кіньми вирушив до торгової станції, що називалася Преск Іль і знаходилася на віддалі п'ятиденного переходу на північ, біля озера Ері. Там був французький гарнізон з двадцяти солдатів.
Щоосени й щовесни сюди прибували канадські купці, і сюди ж, коли луки загорялися золотим цвітом нагідок та коли ліс міняв зелене вбрання, жителі всіх сіл з території верхньої Аллегейні привозили свої мисливські трофеї — боброві шкури, хутра куниць, лосьові ковдри, — і обмінювали їх на паки матерії, сокири, казани та порох. Такі торговельні поїздки мали для червоношкірих велике значення, бо індійці звикали до деяких речей білих, а особливо до металевих знарядь.
Поки батько їздив з чоловіками на Преск Іль, жінки безперервно працювали.
Полуденне Сонце розподілила всіх на групи по двоє, і вони на відстані кроку одна від одної просувалися, працюючи, полем.
Голубий Птах допомагав матері; поруч з ними працювали Малія і тітка Тараня, а далі Козуля з тіткою Білий Дуб, і так група за групою через усе поле. Полуденне Сонце показувала хлопцеві, як обходитися з мотикою.
— Ти нагортаєш купку землі — не так багато — жменю, як маленький пологий горбочок крота. Гаразд, так правильно. Тепер ти робиш великий крок і ще нагортаєш такий самий горбок. І так весь час. Звертай лише увагу на те, щоб віддаль направо й наліво була однаковою.
З цими словами мати стала на коліна і розв'язала три шкіряні мішечки, які принесла з собою. Із першого вона взяла шість маїсових зернин, втиснула їх пальцем у землю, нагорнуту горбочком, і розгладила її. Потім з другого мішечка дістала п'ять чи шість квасолин і загорнула їх у землю посеред кола, по якому перед цим розмістила маїс. Зовні, по краю горбочка, мати вкинула трохи гарбузового насіння.
— Навіщо ти так робиш? — поцікавився Голубий Птах.
— Ми саджаємо своїх годувальників завжди вкупі. Коли стебла маїсу підростуть, по них плестиметься квасоля. Гарбузи пов'ються у вільному чотирикутнику між горбочками, а своїм широким листом в середині літа затримуватимуть вологу, щоб земля це так висихала. Так наші годувальники взаємно допомагають один одному, і тому треба, щоб вони росли завжди разом.
Крок за кроком просувалися вперед. Наступного ранку Голубий Птах не міг навіть пальцем поворухнути. Він безмаль не скрикнув, коли нагнувся: так боліла спина. Але мати сказала:
— Це пройде.
Вона мала рацію. Через деякий час болю в кістках як і не було, і робота давалася так само легко, як і вчора.
За дванадцять днів на полях всіх родів роботу було закінчено. Після цього жінки працювали на своїх грядках на околиці села. Полуденне Сонце також обробляла свій клаптик біля стовпа, на якому висіла намальована свіжими фарбами табличка. З матір'ю сюди завжди приходив і Голубий Птах.
Ще ніколи в своєму житті він не відчував так краси світанку, як тут, у полі, далеко від села. Здебільшого вони були з матір'ю вдвох; Малія залишалася вдома доглядати вогонь і казани.
Крапельки роси ще переливались на сонці, коли Голубий Птах з матір'ю підходили до стовпа з черепахою. Рівненька нива розкинулась аж до Довгих Дахів, за якими голубою стрічкою сяяла Боброва Річка.
Над полями стелився туман. Ранок сповнявся запахом свіжої землі і ніжної зелені.
То тут, то там у полі з'являлися яскравожовті цяточки жіночих блузок, наче нагідки на болотяних луках. Іноді в тишу і щастя мирної праці вливався радісний гомін.