Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Офіцера, здавалось, зовсім не дивувала така впертість. Він наказав одвести хлопця в укріплення до інших білих дітей, а Малого Ведмедя одразу ж звільнити.
Коли хлопця вели через табір, звідусіль збігалися чоловіки і дивилися на нього. Голубий Птах почував себе наче загнаний звір, якого розглядали з подивом, і вороже зиркнув на цікавих, йому гидкі були бліді обличчя із скуйовдженими бородами і низькими лобами під шапками з бобрового хутра; вони гидкі йому ще з Соляного Струмка, але зараз хлопець просто ненавидів їх.
Ось оці білі своїми широкими спинами стали між ним і Бобровою Річкою, затуливши цілком хату Черепахи.
Голубий Птах, звичайно, не знав, що багато хто з прикордонної міліції шукав своїх дітей, викрадених індійцями, що так само, як і його, оглядали кожного прибулого і що вже не один знайшов сестру, брата, дочку або сина. Хлопець бачив тільки, що його видали чужій нездоланній силі, якій не зміг протистояти навіть батько.
В укріпленні відбувалися найсуперечливіші сцени. У дорослих, що вирвалися з полону, очі сяяли радістю, а діти кричали і плакали за своїми названими батьками. Більшість, як і Голубий Птах, жили вже по кілька років у селах індійців і забули свою стару батьківщину. Спогади про перший рідний дім були невиразними, туманними, любов названих батьків зробила усиновлених дітей індійцями, і світ білих став для них зовсім чужим.
І ось сидять вони тут, вирвані із звичного і рідного середовища. Вартові мають з ними роботу — утримують їх, щоб не втікали. А вони чекали слушної нагоди, щоб прорватися хоч у щілинку, коли відчинялися важкі дерев'яні ворота.
Батьки-індійці також намагалися протиснутись до своїх названих дітей. Вони безперервно приходили то з дичиною, то з птицею, щоб якось передати харч своїм білим синам та дочкам. Варта не пускала їх, і біля воріт раз у раз виникали бурхливі скандали.
Один єдиний раз вдалося Голубому Птахові через щілину в огорожі угледіти батька, але Малий Ведмідь шукав хлопця в іншому напрямку і не почув, як той окликнув його.
Багато червоношкірих батьків збиралися супроводити обоз аж до Огайо. Полковник Буке погодився зрештою на це тільки тому, що індійці пообіцяли полювати для своїх дітей і таким чином забезпечувати їх м'ясом. Малий Ведмідь також скористався з цього дозволу, щоб якнайдалі відтягти хвилину розлуки.
Ліс уже вбирався в полум'яножовті і червоні шати, коли невеличка армія вирушила в путь-дорогу. Регулярні війська крокували попереду, за ними йшла вся пенсільванська міліція з своїми довгими чорними рушницями, а в середині — колишні полонені. Менші діти їхали на двох підводах, запряжених волами, старші повинні були йти пішки. Зважаючи на обоз, до Огайо поверталися, роблячи невеликі денні переходи. Солдати і міліція йшли додому, а діти — на чужину…
Щодня пізнім ранком сигнал кликав у похід, а опівдні вже ставали табором. Потім з'являлися індійці, несучи здобич денного полювання: індиків, єнотів, зайців. Вартові не допускали індійців до дітей; вони могли бачитись і перегукуватись тільки на віддалі.
Весь гамір походу Голубий Птах сприймав, наче приглушений шум з далини. Він з нетерпінням чекав полудня, коли робили привал і з'являвся батько. Малий Ведмідь підходив на таку віддаль, яку встановили вартові. Відстань, правда, була досить велика, але хлопець оживав, коли бачив дорогі риси обличчя.
Єдине, що зв'язувало їх, — це Шнап, який на протязі дня не розлучався з батьком, а вночі спав біля хлопця. Голубий Птах тулився до шерсті супутника так тісно, ніби хотів зростися з останньою крихіткою батьківщини. Коли Шнап лизав хлопцеві обличчя, він обіймав тварину за шию і довго шептався з ним. А Шнап гарчав так заспокійливо, ніби вони поверталися з полювання до хати Черепахи.
Річка Оленяче Око залишилася також вірною хлопцеві й поруч нього несла свої води. Прибережні Луки показались аж на третій день походу, село Таскаравас з'явилось і зникло, а потім колона завернула через ліс і болото прямо на схід до Огайо.
Ішли повільно, але дні походу минали надто швидко для Голубого Птаха, який хотів би, щоб останні хвилини тяглися вічно. Він знав, що не далі, як біля форту Дю Кесн, батьки-індійці — і серед них Малий Ведмідь — повинні будуть повернутися назад.
На сімнадцятий день показалась фортеця. Вона називалася тепер форт Пітт. Будиночки тиснулися попід її стінами, а поля простяглись аж на пагорбки. Але хлопець нічого цього не бачив, бо його очі заволоклися слізьми.
Батько не відставав допізна, і його риси поступово танули у сутінках. Довго, довго було чутно зойки індійських матерів, що здалеку прощалися з своїми білими дітьми.
Ще міцніше притулився Голубий Птах до Шнапа, коли той, як завжди, пробрався до нього ввечері й прикрив його своєю шубою. Наступного ранку, як тільки і цей останній супутник покинув хлопця, він занедужав. Ще кілька разів Шнап прибігав до Голубого Птаха, але віддаль дедалі збільшувалася, і це збивало собаку з пантелику. Зрештою якийсь солдат, пнувши кілька разів пса ногою, прогнав його геть.
Крок за кроком все далі просувався обоз по шляху на Рейстаун. Глибокі колії, вибиті в грунті колесами возів, змінювалися шляхом, вимощеним деревом, зотлілі колоди — вибоїнами, закиданими хмизом. То згори, то знов угору тяглася ця просіка між зеленими стінами лісу повз форт Лігоньє через Аллегани вниз у долину Джуніати.
Страх перед майбутнім полонив хлопця. Судорожно риючись у бездонних глибинах пам'яті, він намагався пригадати образи своїх білих батьків, братів і сестер, тітки з Рейстауна, стару рублену хату. Ось батько. «Джон», завжди кликала його мати, але цим уявлення хлопця й вичерпувалося. Він пригадав ще, як одного разу з порога стежив за батьком, коли той орав. Постала висока постать, з волоссям, що розвівалося на вітрі; батько йшов за кіньми і дбайливо направляв упряжку, щоб бува не наткнулася на щойно викорчувані пні. Це й усе, що збереглось у пам'яті хлопця.
Матір, власне, він уявляв собі лише в картинах останньої ночі, коли вона стояла на драбині і подавала йому відра з водою. Обидві сестри, маленький Петер та брат Андрес згадувалися тільки як безформні тіні, але він добре пам'ятає стусани, що перепадали від них на його долю. І як тільки у думках він знову повертався до цих тіней, вони зникали у безвість.
Хлопця наче льодяною зливою обдало, коли одного разу хтось сказав:
— Завтра будемо у Бедфорді.
— Який це Бедфорд?