Готується вбивство (на украинском языке)
Шрифт:
Тим часом жiнки уже гукали до столу, Василь кинувся до умивальничка, прибитого надворi на сторчовiй дошцi, затим, витираючи руки i запрошуючи поперед себе Коваля, попрямував з ним до столу.
Стiл був багатий: смажена риба, холодець, сало, голубцi з кашею та м'ясом, курятина. Оля наварила картоплi, посипала кропом. Посерединi стiл зеленiв та червонiв пiр'їстою цибулею, квашеними i свiжими огiрками та помiдорами. Дмитровi Iвановичу раптом згадалися голоднi роки у цих краях. Про двадцять перший рiк вiн знав iз розповiдей батькiв, а от зиму тридцять другого - тридцять третього, коли недорiд i злочин скували голодом кобелячан, батьки попухли вiд голоду й ледве вижили, вiн до скону не забуде. I наступну весну, коли вiн з меншим
Як забагатiло життя! Але чому так сталося, що хлiб на столi, достаток у хатi по угамував у людей злих пристрастей, а навпаки, наче роздмухав їх?! Може, тому, що, дбаючи про хлiб, забували про душу, дозволяючи їй потопати в брехнi, лицемiрствi, ницостi?
Вiд горiлки Дмитро Iванович вiдмовився, випив склянку холодного пива, картаючи себе що не стримався i не береже горло, в якому частенько поселялася ангiна. Але цiлоденна спека пiд час поїздки з Києва так вимучила його, що дуже хотiлося чогось прохолодного. Те, що Коваль вiдмовився вiд горiлки, стримувало й господарiв, якi теж обмежилися пивом, хоч запiтнiла пляшка "Столичної", поставлена "для годиться" на стiл, весь час вабила зiр молодшого Пiдпригорщука, Петра, який, поглядаючи на неї, раз у раз сковтував слину...
Розмова точилася навколо нової економiчної полiтики, сiльських новин. Коваль довiдався, що Петро Кирилович iз своєю ланкою овочiвникiв минулого року заслужив медаль на Виставцi народного господарства i цього року теж готує експонати, що Василева Оля теж працює в його ланцi, а Лiда - в бухгалтерiї колгоспу, що Василь Кирилович - депутат сiльської Ради, i тiльки його, командира добровiльної дружини, побоюються виселчанськi хулiгани.
Цi розмови мало цiкавили Олю. Вона не зводила очей з полковника, кожної хвилини чекаючи, що вiн заговорить про справу, заради якої приїхав. Проте Коваль поки що не зачiпав цiєї теми.
– Дмитре Iвановичу, що ж нам тепер робити?
– зрештою не витримала вона.
– Хоч з хати Василю не виходь... А вiн ночами рейдує у полi, ловить злодiїв! Та й коли удома - все одно на душi неспокiйно. Я й не сплю тепер, усе прислухаюсь: миша зашарудить пiд пiдлогою полохаюсь, вiтер шибки поторгає - менi нiби хтось ходить пiд хатою... Поки ви не взнаєте, хто це загрожує Василю, менi спокою не буде.
– Ой Олю, не знав, що ти у мене така полохлива, - бiлозубо засмiявся чоловiк.
– Дуже добре, що ви приїхали до нас, ваших землякiв, - звернувся вiн до Коваля.
– Ми радi вам i гордi, що саме у нас зупинилися, - продовжував трохи пишномовне, певно, ховаючи за цим свою нiяковiсть, - але отой папiрець - Олинi страхи - дурний жарт, не бiльше, пiдкинув хтось, щоб посмiятися з мене. Не звертайте на нього уваги, вiдпочивайте, купайтеся, рибальте, дихайте чистим, рiдним повiтрям. Ось днями вiдкриється сезон, поїдемо на качок... Я навiть радий, що пiдкинули оте дурне, бо iнакше хiба побачили б вас тут, - усмiхнувся вiн.
– Нi, нi, Василю!
– схопилася Оля.
– Це не жарти. Так i товариш полковник вважає, коли згодився приїхати. Справдi, Дмитре Iвановичу?
– благальне глянула жiнка на Коваля.
Той мовчки кивнув, не втручаючись у розмову i даючи можливiсть усiм висловитися.
– Я теж такої думки, - рiшуче пiдтримала Лiда дружину Василя.
– З таким не жартують, Василику, - звернулася вона до дiвера.
– У тебе ворогiв вистачає.
– Вона нiжно i сумно поглянула на нього, немов уже й справдi ховала.
– Бережися, Василю... Подумай тiльки хоч би про того Ковтуна, "iталiянця", та його Грицька. Вiд них можна хтозна-що чекати. А Бондар, у якого матiр засудили за самогон, теж не без твоєї допомоги? А Борсуки! Ти у них двiчi забирав незареєстрованi рушницi, а вони третю
– Вона раптом засмiялася, зовсiм недоречно, чим вкрай здивувала Коваля.
– Кличуть тебе у "Заповiт Iллiча", хату обiцяють поставити, чого iще треба?!
– Голос жiнки знову став жалiсним, Лiда нiби благала дiвера не важити життям. Дмитру Iвановичу подумалося, як гарно, кали близькi люди люблять одне одного i так непокояться...
– Нашiй хатi уже пробували уночi червоного пiвня пiдпустити, пояснила Лiда Ковалю.
– Рiг i досi обгорiлий, немає коли побiлити. Тiльки щасливий випадок урятував, а то й хата згорiла б, i ми з нею... Ти, Василику, хочеш дочекатися, поки вдруге пiдпалять?
– знову з докором у голосi звернулася жiнка до дiвера.
– Я нiкого не боюся!
– спалахнув Василь Кирилович.
– I вам не раджу! Дурницi це все! I нової хати у "Заповiтi..." не хочу, менi й половини нашої вистачає. А палiя теж знайду!.. Ранiше чи пiзнiше.
Оля при цих словах чоловiка тiльки зiтхнула. Вона звикла пiдкорятися його волi, i рiшуча вiдсiч не залишала надiї на мирне залагодження бiди, що раптом впала на їхню сiм'ю. Лiда теж немов зiв'яла при такiй вiдповiдi.
"От iще одна проблема, - подумалося Дмитровi Iвановичу, батькiвська хата. Не земля, не груша на межi - а хата. У двадцятому столiттi, коли населення повсюдно у свiтi збiльшилося нечуваними темпами, дах над головою став чiльною проблемою... Й справдi, братам тiснувато на своїх половинах колись просторої батькiвської хати. Коваль уже знав, що на долю кожного з них припадає по двi кiмнати з ванькирчиком. Поки дiти були маленькi, обидвi сiм'ї, певно, це якось влаштовувало, але час iде, дiти ростуть... Втiм, - мiркував далi полковник, - навряд ця обставина має якесь вiдношення до погрозливої записки".
– Все ж добре, Дмитре Iвановичу, що ви приїхали, - задумливо промовила Лiда.
– Це таки не жарт... Може, ви й врятуєте цього упертюха.
– Вона майже нiчого не їла i, як i Оля, раз у раз допитливо поглядала на Коваля. Та й не дивно. Кого б не зацiкавила особа вiдомого на всю країну сищика, а ще й земляка.
– I ви так гадаєте, як говорить Оля, коли приїхали... Але, правду сказати, - раптом пожвавiшала жiнка i чомусь усмiхнулася, - не уявляю собi, як можна знайти винуватця?
– Не дуже складно, - посмiхнувся у вiдповiдь Коваль.
– Усе звичайно встановлюється або за почерком пiдозрюваного, або по вiдбитках пальцiв. Та й iншi є можливостi: за iдентичнiстю паперу, чорнила, клею i тому подiбне. Iснують рiзнi кримiналiстичнi експертизи, за допомогою яких можна розкрити будь-яку таємницю.
– А-а, - протягла Лiда, - виходить, у вас цiла наука пiд рукою... Чула, що ви й справдi дуже таємничi справи розплутували. Звичайно, наука плюс ваш хист, - пiдлестилася жiнка.
– А тут у нас ще й доказ є - записка... До речi, де вона зараз? У кого?
– Лiда обвела усiх очима.
– Дайте хоч поглянути, якщо можна, - це вже вона зверталася до Коваля, - бо говоримо, говоримо, а я її ще й не бачила.
Полковник витяг з кишенi бiлої лiтньої куртки бумажник, розкрив його i простяг Лiдi зошитковий аркушик.
Та узяла його у руки обережно, мов боялася забруднитися або того, що вiн вистрелить.
– Та тут не писано, а друкованi лiтери наклеєно!
– вигукнула вона.
– За почерком не докопатися!
– Не складе труднощiв для розшуку, - заспокоїв її Коваль.
– Я ж уже поясняв.
Петра Пiдпригорщука папiрець зовсiм не цiкавив. Говорив вiн за столом мало, нiби повнiстю виговорився у Києвi, запрошуючи Коваля, кинув лише кiлька фраз, пiсля кожної притискаючи губи, вiд чого обабiч рота з'являлися такi собi ображенi кутики. Якби Петро Кирилович не добивався так приїзду полковника, той мiг запiдозрити, що молодший Пiдпригорщук чимось незадоволений.