Готується вбивство (на украинском языке)

Кашин Владимир Леонидович

– Близенько!
– хмикнув Ковтун.
– По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали?
– допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.

Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний,

а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...

Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...

Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.

– Ви тут самi живете?
– все ж таки спитав полковник.
– Дружини немає?

Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.

– Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли?
– повторив своє запитання "iталiянець".

"Справжнiй допит!" - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.

– У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.

– У цих мармиз, мафiозi?!
– Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.

– Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник.
– I не родичi вони. Нi одне, нi друге. Просто найняв кiмнатку, шукав, щоб ближче до Ворскли...

– Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?

– У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх?
– поцiкавився Коваль.

– Та Петро ще сяк-так, а той Василь!..
– Ковтун аж захлинувся словами.
– Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...

– Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.

Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:

– Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.

– Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.

Коваль

тiльки зiтхнув.

– Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець".
– Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.

Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.

– Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.

– Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар.
– Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...

– Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.

"Iталiянець", схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.

– Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.

– Чутка, що вiд радiацiї...

– Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.

– Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв на наших горбах, - ще скаржився Ковтун.
– З одного боку - асфальт, за ним поля, не можна, пасемо на оцих крутоярах, - змахнув рукою у бiк Ворскли.
– Або сам ногу зломиш, або худобину покалiчиш. Роздали людям, вiдгодовуйте, - i руки вмили...

Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.

Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:

– Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.

– Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець".
– Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.

– А ви теж полюєте?

Запитання насторожило чоловiка.

– Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.