"Грант" викликає Москву
Шрифт:
Вперше це було, коли він раптом з інженера перетворився на чекіста. Тоді кінчався перший рік його роботи на Ленінградському суднобудівному заводі. Здійснювалася його давня мрія — він будував потужний військовий корабель. І вже був людиною, потрібною всім, потрібною кораблю.
І нараз його викликали в міський комітет партії і сказали, що він в порядку партійної мобілізації направляється працювати в НКВС.
— Але я інженер-суднобудівник, мене держава вчила п’ять років, — намагався він заперечувати.
Йому відповіли, що саме інженера-суднобудівника
У великому будинку на Літейному Шрагін не без труднощів відшукав у безкінечних коридорах потрібні йому двері. Полковник Сапаров, до якого його направили, був літньою людиною і зовсім не такий, яким Шрагін уявляв собі чекіста. Він був веселий, з жвавим відкритим поглядом карих очей, у яких перший-ліпший його настрій відбивався раніше, ніж він його висловлював.
— Про суботню пожежу на вашому об’єкті знаєте? — зразу спитав він.
— Чув, звичайно, — відповів Шрагін. — Прокладка будівельного кабельного господарства — традиційна біда.
Очі Сапарова засміялись.
— Загалом традиційне коротке замикання. Так? — Він подав Шрагіну щось схоже на велику викрутку з гумовою ручкою і, трохи підвівшись, схилився над столом, разом із Шрагіним розглядаючи залізце. Потім уважно подивився на Шрагіна. — Оцю штуку витягли з кабеля, з її допомогою зроблено коротке замикання, те саме, традиційне. Бачте, як від дуги оплив і деформувався метал? А до вжитку кінець цієї штуки був, очевидно, гострий, як у шила. Адже інакше його й не ввіткнути. Правильно?
— Правильно, — мовив Шрагін, все ще розглядаючи знахідку. — І ручка як здорово заізольована — колоти безпечно. Але хто ж це міг зробити?
— Хто це зробив? Оце, товаришу Шрагін, нам з вами й треба з’ясувати. І якомога скоріше…
Отак, непомітно для себе, Шрагін став чекістом. Два роки він працював у Ленінграді поруч з Сапаровим, навчаючись у нього. Потім його перевели в Москву, і там поряд з ним теж були досвідчені бойові товариші. Але ніхто ніколи не вчив його, як працювати, як поводитись у рідному своєму радянському місті, яке захопили вороги. Йому ще ніколи не було так важко, як тепер. Але він пам’ятав, як Сапаров сказав йому якось: чекіст повинен бути чесний, проте не честолюбний, а головне, він мусить так любити свою роботу, що чим вона важча, тим він щасливіший.
Розділ 6
Шрагін стояв на вулиці, якою густо рухались німецькі війська. Вони їхали через місто весь день, було таке враження, що місто їх зовсім не цікавить і вони поспішають кудись далі. Всю першу половину дня їхали щільно — піхота на машинах, тягачі з гарматами на причтах, мотоциклісти. Піших солдатів не було. Години до третьої у потоці військ почали утворюватись просвіти. На головних вулицях уже стояли грузовики і легкові машини, біля яких товпилися солдати й офіцери. Щоб не накликати гріха, зіваки розійшлися по домівках. Але один високий літній чоловік у хорошому світло-сірому костюмі і білому солом’яному брилі все ще стояв біля вітрини аптеки. Шрагін уже давно дивився на нього і намагався вгадати, що це за людина з таким абсолютно байдужим виразом спостерігає рух ворожих військ.
Вдалині повільно їхала вантажна машина з відкритими бортами. Рядом з нею йшли солдати. У машині поруч з шофером сидів офіцер. На кожному перехресті машина зупинялась, солдати брали з машини і прикріплювали до стовпів вказівні знаки — стріли з нарисованими під ними емблемами військових частин. Одна емблема нагадувала зігнутого вовка з настовбурченою шерстю, друга — схожа на лебедя з розгорнутими крилами, третя — на левову голову. Шрагін стежив за роботою німців і запам’ятовував емблеми — його робота вже почалась.
— Оце порядок! Здоровенна сила і порядок! — раптом почув він позад себе тихий голос.
Шрагін оглянувся. Це був літній чоловік у сірому костюмі.
— Так, порядку в них треба повчитись, — підтакнув йому Шрагін.
— А як вони йшли! — тихо вигукнув чоловік. — Куди там нашим? Ідуть без оркестру, без вигуків, без гасел, а бачиш — здоровенна сила пре. Ви згодні?
— Ви маєте рацію, звичайно, хоч як не важко це визнати, — немов задумливо сказав Шрагін, дивлячись на низку легкових машин, що проїздили повз них.
— Начальство прибуло, — шанобливо мовив чоловік, проводжаючи поглядом машини. — І де він, я вас питаю, бандитський грабунок? Де вбивства жінок і дітей? Я з самого початку не вірив у це. — Чоловік замовк, неначе враз перелякався, уважно подивився на Шрагіна, а потім говорив далі: — Ви не подумайте тільки, що я якийсь… — сказав він тихо. — Я просто людина поза політикою. Я всього-на-всього кравець. Дивлюся на події тверезо і бачу: німець є німець.
Шрагіну дуже хотілося сказати цьому кравцеві, що з таких, як він, виростають зрадники. Але замість цього він зітхнув:
— Але що тепер ми робитимемо — не знаю.
— А чого нам думати, хай вони думають! — безтурботно сказав кравець. — Взяли панове місто, будь ласка, налагодь-те в ньому життя. А я як шив чоловічий одяг, так і шитиму, найголовніше — дістати в німців викройки, які в них у моді. — Він помовчав і спитав: — А чого ж ви залишались, якщо не знали, що робитимете?
— Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.
— Це в нас цілком можлива річ, — ущипливо зауважив кравець. — Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,— він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…
В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:
— Я боюсь.
— Нічого страшного, Маріє Степанівно, — сказав їй працівник міськкому. — З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.