"Грант" викликає Москву
Шрифт:
Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.
Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.
Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.
Емма
— Ви не уявляєте, що вона тут казала, — тихо розповідала Емма Густавівна. — Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.
Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».
І раптом Емма Густавівна спитала діловито:
— Значить, ви залишились?
— Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.
— І ви житимете у нас?
— Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.
— Цього не станеться, я все-таки німкеня, — майже з гордістю заявила Емма Густавівна.
— Ви для них німкеня радянського гатунку, — зауважив Шрагін.
Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.
— Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, — сказала нарешті вона. — Але на цей випадок я подумала… — Вона обережно подивилася на Шрагіна. — Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.
— Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, — сказав Шрагін.
— Ну, чому? — майже образилась Емма Густавівна. — Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…
Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.
— Ви ображені? — гордовито спитала Емма Густавівна.
— Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, — байдуже відповів Шрагін.
— Це ми з Лілі… вовки? — тихо спитала вона.
— Та ні, — розсміявся Шрагін. — Як ви могли подумати?
— Значить, ви згодні?
— Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.
— Але довго ждати не можна, — діловито попередила Емма Густавівна. — Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.
— А що думає про це наречена? — спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.
— Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, — урочисто заявила Емма Густавівна.
— Я все-таки лишаю за собою право подумати.
Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…
Розділ 7
Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі — наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»
Того ранку Релінк був веселий, його розпирало усвідомлення своєї значущості. Пихата посмішка не сходила з його вже засмаглого в дорозі обличчя, обважнілого масивним, квадратно обрізаним підборіддям. Чуприна ретельно прибрана під кашкет. Вона в нього рудувата, і ця звичка ховати її — ще з часів військового училища, де йому дали прізвисько — «Руде підборіддя». Три дні тому він випадково зустрівся в Тирасполі з генералом Генріхом Летцером і запросив його поїхати з ним. У тридцять п’ятому році вони разом вчились у військовій школі, але потім їхні дороги розійшлись. Летцер став швидко робити військову кар’єру, а Релінк пішов працювати в СД [1] . Тепер Релінк і за званням, і за службовим становищем був значно нижче від свого друга, але генерал йому заздрив.
1
СД— гітлерівська служба безпеки.
— Ти не можеш собі уявити, як мені важко і гидко, — скаржився до нудотності красивий і зовсім молодий генерал. — Справжній генералітет, всі ці надуті типи з моноклями зовсім відкрито третирують нас, молодих генералів. Які тільки посади вони не придумують для нас, щоб не підпустити до справжньої роботи! Я, наприклад, називаюсь уповноваженим ставки по групі дивізій. Чистісінька фікція. Я навіть, коли потрібно, не можу зв’язатися із ставкою. При головному штабі угруповання «Південь» є справжній представник ставки. У Тирасполі ти зустрів мене в командуючого армією Шобера. В цей час він, бідний, мучився, намагаючись придумати для мене заняття. Ти його просто виручив, коли запросив мене поїхати з тобою. А як він змінився, побачивши твій мундир!
— Чого-чого, а прав у нас значно більше, — самовдоволено посміхнувся Релінк.
— Але я б не зміг більше місяця просидіти в одному російському місті. Ти ж сюди прямо з Парижа?
— Останнім часом я наводив порядок у Голландії.
— Однаково. Тут же просто ніде жити. Сьогодні в цьому, як його… Тирасполі довелося спати на сіні без простирадла. Нестерпно! Мені здавалося, що я валяюсь на мурашиній купі.
— Генерал рейха не вміє влаштовуватись, — дружелюбно підсміювався Релінк. — Зараз приїдемо, і ти побачиш, як треба жити.