"Грант" викликає Москву
Шрифт:
— І все-таки в російських містах краще бути гостем, і до того ж недовго… — генералові дуже хотілося виявити хоч яку-небудь свою перевагу перед другом.
— Ні, мій друже, ми прибули сюди не в гості. Тепер це все наше, і навіки. Все! — Релінк переможно подивився навкруги, але по обидва боки шосе був голий степ, і поглядові його безбарвних очей ні за що було зачепитись. — Ми повинні всю цю велетенську країну покласти до ніг рейха — такий наш святий обов’язок, наш, Генріх. Вашій війні скоро кінець, а ми свою тільки починаємо, і наша значно важча, — закінчив він серйозно і урочисто.
Їхній автомобіль
— Я піду настрахаю солдатиків своїм генеральським чином… — Летцер виліз із машини і пішов уперед. Релінк бачив, як витягувались перед ним солдати і офіцери, і на тонких його губах здригалася іронічна посмішка.
Летцер незабаром вернувся.
— У танка зірвалася гусениця, він розвернувся впоперек дороги, і ніхто нічого не може зробити, — сказав він. — Якщо це порядок, то що тоді неподобство?
Релінк мовчки виліз з машини і попрямував до затору разом з генералом. Перед ним ніхто не виструнчувався, але тепер генерал бачив, як завмирали обличчя солдат, коли вони бачили форму його друга, як вмить обривалися розмови, сміх.
Біля танка, що розвернувся впоперек шосе, стояли танкісти з інших машин. Вони реготали, беззлобно збиткуючись над своїми товаришами з танка, що застряв.
— Відпустка додому забезпечена! Війну припинено! Всі по домівках!
Релінк почав пробиватися крізь натовп танкістів. Сміх і розмови миттю припинились.
— Що можна зробити? — тихо й буденно спитав Релінк танкіста, що опинився поруч з ним.
— Взяти його на буксир і стягнути з дороги, — відповів танкіст.
— Зробіть це, — так само буденно розпорядився Релінк і, демонстративно подивившись на годинника, пішов назад до своєї машини.
Біля танка, що застряв, закипіла робота, і незабаром рух по шосе відновився. Офіцер-танкіст, скочивши на підніжку автомобіля, доповів Релінку, що він розпорядився пропустити його машину. «Мерседес» не затримуючись помчав до міста, що виднілося вдалині.
Трохи згодом Релінк сказав:
— Знаєш, Генріх, що чудово в нашій службі? У нас чини і звання нічого не значать. Кожен з нас робить все, що може, в ім’я порядку і безпеки рейха, і це знає кожна людина рейха, а звідси однакова повага до всіх нас — від рейхсміністра до останнього чиновника. От я їду сюди як головний слідчий, а в Берліні, в імперській безпеці мені сказали: «Ви, Релінк, відповідаєте за порядок на півдні Росії». І будьте певні, про цю мою відповідальність знатимуть усі. В тому числі й ваші генерали з моноклями…
На міській околиці Релінка ждав мотоцикліст. Він поїхав попереду і незабаром привів «мерседес» до воріт, які одразу розчинились. Машина в’їхала в густий садок, в глибині якого виднів красивий особняк. Гестапівці, що стояли на його ганку, привітали прибулих підняттям рук. Генерала Летцера вони, здавалось, не помічали. Та коли Релінк відрекомендував їм його, як свого друга юності, вони вдруге змахнули руками.
Поголившись і прийнявши ванну, друзі пообідали в компанії ще двох гестапівських офіцерів у великій їдальні з високими вікнами, за столом, накритим крохмальною скатертиною і сервірованим, як у першокласному ресторані. Обід минув швидко і по-діловому, без промов і тостів, але Летцер був вражений і сервіровкою, і стравами, і тим, як чудово працювали солдати, що обслуговували під час обіду.
Релінк з посмішкою поглядав на друга — знай наших, ми не спимо на мурашиних купах!
Після обіду Летцер пішов відпочити у відведену йому кімнату, а гестапівці зайшли до кабінету Релінка.
Розстебнувши кітель, Релінк втомлено сів у глибоке крісло і попросив своїх колег розказати, що відбувається в місті.
Нічого тривожного він не почув. Місто принишкло, це природно. Ніяких контрдій поки що не зареєстровано. Поліція СД готує необхідні накази. Біржа праці відкривається завтра: Всі працездатні будуть взяті на облік. Військова комендатура вже вивісила найсуворіший наказ про негайну здачу зброї. Створюється цивільна поліція з місцевих жителів. Євреям буде наказано провести реєстрацію в своїй общині і здати списки в комендатуру. Почали виявляти комуністів та інших червоних активістів. Видано наказ про комендантську годину. Підшукано приміщення для СД… Словом, добре вивірена машина окупації працювали точно і швидко.
Релінк подякував колегам за інформацію і окремо за проявлену турботу про нього особисто.
— Самі того не знаючи, ви зробили мені приємність, допомогли дати щигля в ніс моєму другові генералу Летцеру, — вдоволено говорив він. — Генерал слізно скаржився мені, що в Тирасполі йому довелося спати на сіні без простирадла.
Гестапівці від усієї душі сміялися над стражданнями генерала. Релінк сміявся разом з ними і думав: «Славні хлопці, з ними можна гори зрушити…» Він знав обох ще по Франції, а потім по Голландії. Про Іохіма Варзера, високого, кощавого здоровила, казали, що він не знає тільки двох речей — що таке втома і де в нього нерви. Бертольд Ленц, кремезний, бритоголовий, на прізвисько «Бульдог», звичайно, не такий розумний, як Іохім, та зате, коли потрібно, щоб заговорило навіть каміння, краще Бульдога це ніхто не зробить… «Славні хлопці», — ще раз подумав Релінк і, встаючи з місця, сказав:
— Хай мій генерал, як належить йому за чином, спить, а ми поїдемо дивитися наші службові приміщення…
Два відведені їм будинки — одноповерховий і двоповерховий — стояли рядом на затишній тінистій вулиці, їх з’єднувала суцільна кам’яна огорожа. Перед великим будинком тополі так розрослися, що його фасаду не було видно. Зате похмуро-непривабливий довгий одноповерховий будинок весь був на виду. Релінку він не сподобався, в таких будинках на околицях Парижа містилися сирітські притулки.
— Що тут було? — спитав він.
— Лікарня. Будемо тут лікувати й ми… — спробував дотепно сказати Варзер.
Побачивши, що Релінку цей будинок не подобається, Варзер запропонував подивитися будинок з двору. Вони пройшли крізь ворота і опинились у вузькому, як коридор, дворі, що відділяв будинок, який виходив на вулицю, від Другого, такого ж одноповерхового, тільки без вікон.
— Перед вами, панове, навдивовижу гармонійна картина, — стримано жартував Варзер, вдаючи музейного гіда. — Ліворуч будинок більшовицького ренесансу, тут провадитиметься буденна оперативно-слідча робота. А праворуч надзвичайне за своєю архітектурною красою приміщення, яке ми називатимемо слідчою в’язницею СД. Побалакаємо там з паном більшовиком — і через дворик його сюди.