"Грант" викликає Москву
Шрифт:
— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.
— Працюєш? Обліковець на біржі?
Зіна махнула рукою:
— Аби зарплата і картки. А ти де?
— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.
— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…
— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.
Зіна дивилася
— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?
— Нічого.
— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.
Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»
Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, — скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.
У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.
— Сергій, безпритульний наш! — вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.
Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.
— Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, — говорив гість сиплуватим тенорком. — А головний розрахунок — хоч трохи попоїсти на сон грядущий.
— Ти у нас завжди на обліку, — сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.
І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.
— А я ж вас і не знаю. Як вас звати? — спитав він Зіну.
— Ну й люди ми! — спохватилась Юля. — Забули познайомити. Це Зіна.
— Отже, Зіна? — спитав Сергій. — А я Сергій.
— Знаю, — сказала Зіна і засміялась.
Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:
— Головою відповідаєш мені за неї…
Вони майже бігли вулицею — от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.
— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.
— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.
— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.
— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.
— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.
Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.
Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:
— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.
Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.
Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав:
— У мене, сестричко, компотне становище з роботою, — Сергій вирішив, не відкладаючи, з’ясувати, чи спроможна Зіна надати допомогу.
— На облік у нас взявся? — спитала Зіна.
— Не можна, сестричко, можуть запроторити в Німеччину, ні за що ні про що. Аж надто вже вік у мене для них потрібний.
Зіна мовчала, вона знала, що Сергієві побоювання обгрунтовані. Останнім часом Лягавий спеціально реєстрував безробітних чоловіків, яким менше тридцяти років. Сказав при цьому, скалячи жовті зуби: «Екскурсанти — поїдуть Європу дивитись…»
— А чи не можна у вас там скапарити яку-небудь довідку? — обережно спитав Сергій. — Ну, що пред’явник цього працює отам і отам і щоб печатка й підпис?
— Не можна, — відповіла Зіна. — Нас кожного дня страхають, і начальство за кожним бланком пильно, немов у три пари очей, дивиться.
— Здрібнюється, я бачу, наше дитбудинківське плем’я, — зітхнув Сергій. — Та якби мене хтось із своїх дитбудинківських попросив на стіну вилізти, я б за одну мить…