"Грант" викликає Москву
Шрифт:
— Значить, тільки правда? — тихо спитав він, знову присунувшись до неї впритул.
Вона мовчала.
Релінк вернувся до стола, закурив і, почекавши трохи, сказав:
— Ви, очевидно, не знаєте, що у вас немає ніякої можливості уникнути неприємностей, що включають в себе і смерть. Ми дамо вам спокій тільки тоді, коли ви скажете нам цілковиту правду — що вам доручили робити в місті? А втім, нам відомо це, як і те, що ви ще нічого не встигли зробити, і це полегшує вашу долю. Але зараз необхідно, щоб ви все сказали
Любченко сиділа, втупившись мертвими очима в підлогу. Її мозок, що гудів після ударів, обпалювала одна і та сама думка: «Вони знали, що посилають мене на загибель».
— Дайте їй води, — розпорядився Релінк. Гестапівець подав їй склянку, але вона з жахом відсахнулась од нього.
— Вилийте на голову.
Гестапівець не поспішаючи, тонким струмочком вилив воду на голову Любченко. Вода потекла за кофту по спині, Любченко почала тремтіти.
— Хвилина минула, — голосно об’явив Релінк. — Відповідайте: хто й навіщо залишив вас у місті?
«Я ж знала, що ніякої користі принести не зможу, — гарячково думала Любченко. — І вони це теж знали. Вони знали, що посилають мене на загибель, і тепер всьому кінець. Ну що станеться особливого, якщо я скажу, хто мене залишив у місті й навіщо? Гестапівці знають все і без мене, врешті я ж нікого не викажу, крім себе».
— Мене залишив тут міськком партії, щоб я ховала в лікарні його людей, — сказала вона тихо.
— Іншими словами, ви добровільно погодилися вести діяльність, ворожу Німеччині? — уточнив Релінк.
— Мене умовили, примусили, — ледве чутно промовила Любченко.
— Це становища не міняє, — підхопив Релінк. — На плечах у вас я поки що бачу вашу власну голову, а це значить, що вам доведеться відповідати.
Релінк з’єднався з кимось телефоном і сказав:
— Зайдіть до мене, тут треба зайнятись однією червоною дамою.
У кабінет ввійшов гестапівець потворно кубічної форми, плечистий і водночас гладкий. В руках у нього був товстий важкий батіг з коротким пужалном. Він став за два кроки перед Любченко і, граючись батогом, вичікувально дивився на Релінка.
— Цій старезній дівчинці з метою прищеплення поваги до нашого рейху слід всипати, — сказав Релінк.
Кубічний гестапівець блискавично шмагонув Любченко батогом. Удар припав на плече і спину. Він був з відтяжкою і такий сильний, що скинув її з стільця, вона впала рачки.
— Не треба! Не треба! Не треба! — завила Любченко високим голосом.
— Чому не треба? — крикнув Релінк.
Батіг тричі влипав у спину жінки, і вона, завиваючи, долілиць упала на підлогу.
Молоденькі гестапівці знову посадили її на стілець.
— За що? За що?! — судорожно схлипувала вона. — Ви ж самі сказали — я нічого поганого ще не зробила. І не збиралась…
— Спасибі, мадам, — посміхнувся Релінк. — А може, ви хочете зробити для нас щось добре?
Релінк подав знак квадратному, і той замахнувся батогом.
— Мадам, ви готові зробити для нас добре? — діловито спитав Релінк.
— Я не знаю… не знаю, що ви хочете! — закричала Любченко, не зводячи очей з занесеного над нею батога.
— Хочете чи не хочете? — крикнув Релінк.
— Хочу… хочу… — поквапно промовила Любченко.
— Всім вийти, — наказав Релінк.
Вони залишились у кабінеті вдвох. Релінк взяв стілець і сів близько напроти Любченко.
— Прошу пробачення, мадам, — сказав він втомлено і, зітхнувши, вів далі: — На жаль, я повинен виконувати свої обов’язки, як кожен, і мушу визнати, що мої обов’язки не з приємних. Я відповідаю за порядок у цьому місті, і його можна було б встановити швидко і без всякої крові й терору, коли б ваші збожеволілі начальники не затіяли безнадійної авантюри, залишивши в місті таких, як ви, приречених функціонерів. Але, враховуючи ваш фанатизм і страх перед партійною дисципліною, ви для нас, хай йому чорт, небезпечні, і ми змушені вживати рішучих заходів. Ну скажіть, ви об’єктивно розумієте мене?
Любченко кивнула. «Хай говорить довше ця нещадна людина, з жовтими, як у кота, очима, аби тільки не били. А крім того, він правильно робить, що боїться залишеного в місті підпілля, тож мене йому боятися нічого. Невже він цього не розуміє? От я ж розумію, що він змушений робити так, як він робить…» — думала в цю хвилину Любченко.
— Ви подивіться, в якій пошлій авантюрі ви опинилися замішаною, — вів далі Релінк конфіденціально, наче нічого й не сталося. — Ваше партійне начальство примусило групку таких, як ви, залишитися в місті, а самі ж вони поспішили втекти звідси туди, де безпечніше.
Та ви ще й кроку не ступили, як ми вже знали, хто ви і що замишляєте. Скажу вам по секрету: навіть серед ваших комуністів, що залишилися в місті, уже є наші друзі. Вони самі прийшли до нас і сказали: «Ми не хочемо пролиття зайвої крові». І дали нам необхідні відомості, зокрема і про вас. Розумієте?
Любченко знову кивнула. Плечі її ще горіли від батога. Все, що казав Релінк, звучало для неї дуже переконливо. «Ну звичайно ж, вони знали, що посилають мене на загибель, а самі справді — втекли далі…»
— Ви, мадам Любченко, я бачу розумна жінка, — вів далі Релінк. — Для вас головне — хворі, яким ви хочете полегшити становище. Чи не так?
— Авжеж, так.
— І ви напевно розумієте, що безнадійно намагатися змінити хід історії. Всім вашим людям тепер треба робити тільки одне: припинити кровопролиття, допомагати нам скоріше встановити новий порядок і почати мирне життя. Ви особисто хочете нам допомогти? — спитав він із ствердною інтонацією.
— Ну чим я можу допомогти? — сказала Любченко, ледве ворушачи губами.