"Грант" викликає Москву
Шрифт:
Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:
— Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?
Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!
Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а
— Триває війна, Григоренко, — спокійно почав Шрагін. — Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…
Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:
— Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.
— Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, — говорив далі Шрагін. — Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?
— Це правильно… це правильно… — тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.
— Ми діяли і діятимемо, — сказав Шрагін. — Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.
— І всіх інших Москва теж знає? — спитав Григоренко.
— Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.
— То вже не забудьте там у молитвах своїх, — незграбно пожартував Григоренко.
— Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, — не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.
— А тепер передумали?
— Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…
Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.
Підійшовши до вікна,
Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.
— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.
Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.
— Вам кого? — сердито спитала вона.
Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.
Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.
— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?
Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.
Шрагін вийшов із-за шафи.
— А хто вам потрібний?
Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:
— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.
Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.
— А де він сам? — спитав Шрагін.
— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.
Вона мовчки вказала на двері в кімнату.
— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.
— У нього свої обов’язки, — сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: — Де Бердниченко?
— Він тимчасово залишив місто. У нас два провали: вчора взяли наших підпільників Кулешова і Хоромського.
— Випадково?
— Кулешова наче випадково. Був у справі на вокзалі, а там — облава. А от Хоромського взяли дома. Бердниченко просив передати, що, на його думку, і вам своїх людей краще тимчасово вивести з міста.
— Куди?
— Орієнтир — село Смакіно, а там — учитель Павло Михайлович. Він зв’язаний з партизанами і переправить ваших людей куди треба.
— Що іще? — спитав Шрагін.
— Усе.
Шрагін підвівся.
— У вас зв’язок з Бердниченком є?
— Буде через місяць, не раніше.
— Тут замість нього ви?
— Так.
— Можливість друкувати листівки ще є?
— А яка рація — нікому складати текст!
— Зараз я напишу.