Гуси-лебеді летять
Шрифт:
Порфирій здригається:
— Не печи хоч ти мене, Себастіяне, не печи.
— Хай тебе чорти на тім світі печуть! А в мене є інша робота.
Бандит безнадійно махнув рукою:
— Тепер буде кому пекти і на цьому, і на тому світі. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто уміє пекти і впекти… А пам'ятаєш, Себастіяне, як ми з тобою колись у церковноприходській на одній тримісній парті сиділи? Ти з одного краю, а я з другого.
— А тепер стоїмо наче на двох краях землі… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибіг до мене перед
— Чого? Бо злоба не тримається біля розуму, — аж якось живовидячки осів Порфирій.
Дядько Себастіян пильно подивився на нього, стримав гнів і спокійніше спитав:
— Яка ще напасть коловоротить тобою?
— Невідомість, тільки вона, бо не знаю, яким буде мій судний день… Ти, може, десь тихенько підкажеш, що саме завело мене в ліси. Я озлобився, Себастіяне, озлобився і до краю заплутався.
— Чого ж ти заплутався? Пожалував хліба, а душі — ні?
— Навіть трохи не так, Себастіяне… Ось тоді, коли в мене вигрібали зерно й душу, одна думка наче навпіл розкраяла мій мозок: хіба це життя, коли свій свого починає їсти, коли свій на свого дивиться, наче на ворога? І це мене погнало в чорний закуток. Та хіба тільки мене… Що тепер маю робити в цьому світі?
— Поки що сідай за стіл! — наказує дядько Себастіян і, щось роздумуючи, дивиться у вікно.
Порфирій сідає за стіл з другого кінця, подалі від бандитської і імператорської зброї, а дядько Себастіян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
— Пиши!
— Що саме? — бере в брудні з великими пазурами пальці ручку.
— Пиши, що ти, сякий не такий, навіки пориваєш з бандитизмом, з усією контрреволюцією, з безпутністю, признаєш закони Радянської влади і не будеш, як елемент, брати участі в політиці. Зрозуміло?
— Потрібна мені ця політика, — обома руками відганяє щось од себе Порфирій. — Моя політика в землі лежить, коли б тільки самому не лягти в неї. — Він довго пише свою дивну сповідь, потім хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастіяну і, міняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От і дійшов чоловік до найстрашнішого… А тепер що скажеш ім'ям власті?
— Іди додому! От і все моє казання! — спідлоба насмішкувато дивиться дядько Себастіян.
Порфирій розгублено і недовірливо поглянув на нього:
— Як ти сказав? Додому йти?
— А куди тобі ще хочеться?
— Нікуди, ой, нікуди, Себастіяне! Я ладен повзти на колінах до дітей, до жінки.
— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати і гадина вміє.
В очах Порфирія починають шаленіти надія і мінлива радість.
— Себастіяне, а більше нічого мені не треба?
— Чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більшого, ніж він має.
— Я не про це, Себастіяне… Я, значить, питаю: у повіт, у Чека, мені не треба?
— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папірця я ще в повіті, де треба, скажу слово: як-не-як на одній парті сиділи…
— Ой спасибі тобі, Себастіяне, повік не забуду. Скільки ж я передумав про Чека, скільки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю поріг і піду додому?…
— Отак усе і зробиш: повернешся, переступиш поріг, та й будь здоров.
Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбіду, потім круто став навпроти нього і, не тамуючи радості, попросив:
— Себастіяне, затопи мені хоч зо два рази в пику.
— Це ж для чого тобі така розкіш? — нарешті посміхнувся й дядько Себастіян.
— Щоб легше і надійніше на душі було. Це мені, вважай, як сповідь буде.
— Ет!
— Дуже прошу, вдар, Себастіяне… Зроби чоловіку радість.
— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очі дядька Себастіяна.
— Тримаюсь! І добре бий, щоб усю крученість і дурість вибити з макітри! — широко розставив ноги осміхнений Порфирій.
Дядько Себастіян підійшов до нього ближче, відвів руку і двигнув Порфирія кулаком у груди. Той крутнувся і одразу ж опинивсь біля вікон, обтираючи спиною стіну.
— Ну, як, трохи полегшало? — насмішкувато запитав дядько Себастіян.
— Ой, полегшало, ніби гора звалилася з пліч! — гигикаючи, випростується і підіймає вгору ковшисті руки Порфирій. — А тепер я обертаюсь, переступаю поріг і йду, а потім біжу додому.
Прояснений, він виходить з комбіду, і крізь незачинені двері ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…
На цьому і закінчилася б справа Порфирія, аби за неї з другого кінця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, він подався на хутірець до Порфирія, розцілувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнім столом і аж падав од сміху, коли господар розповідав, яку мав сповідь у голови комбіду.
Це було вдень, а ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю. Писав не тому, що в нього прорізався зуб на Порфирія чи хотів зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті. Чого йому таку голову і почерк занапащати в селі? І ще хотілося Юхримові зажити слави кореспондента — і від дядьків шана, і від жіноцтва повага. На щастя, й трапилось підходяще діло. Революція у небезпеці, її рятує Юхрим! І він пише і радіє з написаного.
В дописі і в заявах він звинувачував дядька Себастіяна в тяжких гріхах проти революції: у втраті класової пильності, у підозрілих зв'язках із класовими недобитками, в самостійності розуму і соображенія та рукоприкладстві. Найбільше пильний сількор налягав на те, як це можна було відпустити бандита додому без погодження, дозволу й документації вищестоящих органів.
В село на бричці приїхала перша комісія. Голова комісії, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повітря, задихаючись, він синів і ставав дуже сердитим.