Гуси-лебеді летять
Шрифт:
А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й вніс до хати, де тепер на скрині лежала шинеля, поставив на долівку, обдивився, засміявся:
— Та він у нас зовсім парубок, тільки, біда, говорити не вміє.
— Еге, не вміє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
— Тепер, напевне, взнаю, нікуди не дінеться… Ось я його завтра до школи поведу.
— Поведете? — стрепенувся я і зазирнув батькові у вічі.
—
— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а він чогось закліпав повіками і поклав руку на мою голову.
Побалакати з батьком нам не дали сусіди, їх одразу ж набилась повна хата, на столі з'явилися немудрі подарунки в пляшках, а мати поставила голубці з нового пшона і сушені в'юни, яких ми наловили ще з дідом, та й почалася селянська бесіда з нескінченними розмовами про землю, політику, загряницю і чи піде, чи не піде на нас Антанта війною, чи довго ще ходитимуть по лісах банди. Вже дрімаючи, я захопив у сон батькові слова:
— Нічого не вигорить у них, нічого! Коли не втримались на гриві — не вдержаться на хвості!..
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанці, за руку і повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з нею і нахилив голову в мій бік:
— Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк.
— Побачимо, — посміхнулась Настя Василівна, і посміхнулись її довгасті ямки на щоках. — Як тебе звати?
— Михайлом.
— А вчитися хочеш?
— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсміялась. Сміх у неї приємний, м'який і аж угору підіймає тебе.
— Тільки пропустив чимало він, — сказала батькові.
— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, і я благально поглянув на вчительку. — Читати вмію…
— Ти вмієш читати? — здивувалась Настя Василівна.
— Жінка казала, що справді вміє і по всьому селі винишпорює книжки, — захистив мене батько.
— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацікавлено запитала вчителька.
— Я сам від старших школярів перейняв.
— Ану, почитай нам щось. — Настя Василівна взяла зі столу книгу, погортала її й простягнула мені. — Читай ось на цій сторінці.
Такою сторінкою мене б ніхто не здивував: тут літери були завбільшки як горобенята, а мої очі вже встигли призвичаїтися і до дрібненьких, наче мак. Я чесонув цю сторінку, не спотикаючись на крапках і комах, щоб учительці зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потім, сміючись, запитала:
— А ти ще швидше не можеш?
— Можу і швидше, ось дайте, — йде гаразд.
— А повільніше теж можеш?
— І повільніше можу, — здивувався, бо нащо робити повільніше те, що можна швидше випалити.
— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзі ще є розділові знаки.
Далі я читав, зважаючи на знаки, і бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.
— І цифри, до тисячі, знаю.
— А таблицю множення?
— Ні, цього не знаю, — зітхнув я і побачив, як посмутнішав батько.
Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато ніби аж підріс, а я мало не підстрибнув угору.
— Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.
— Спасибі вам, — чемно подякував тато. — Пишіть, коли на другу потягне.
Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
— Ось тут, Михайле, будеш сидіти, — показала мені на тримісну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам…
Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, — нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді.
Удома нас дожидали мати і дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: «І що тільки буде з цієї дитини?» А дядько Микола сказав:
«Увесь піде в мене, — це по нас обох уже видно», — і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце…
Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? В хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна і сказав:
— Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.
— Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.
— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
— А що?
— Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість, — посміхнувся батько, — Правда, Михайлику?
— Правда, — щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.