Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Мирний Панас

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок – подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, – тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серці – почував він – прокидалось щось невідоме, чудне: і важко

мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися – так і ганяє за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! – промовив він уголос. – Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, – і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, – вона висмикнула з мітли держално – і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж і впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

– Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався, – одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув він, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? – пита він трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю – вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» – шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годі… «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II. Двужон

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обізвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дід.

– Ні: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?

– Та який Окунь?

– Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, – бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

– Та кого ти, чоловіче, питаєш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

– Та треба… Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж після його зостався?

– Та хто ж після його зостався?! – каже жінка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

– Так… А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз і волость.

– Ну, спасибі вам. Прощайте.

– Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли – дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

– Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка, – хто він такий? навіщо йому Окунь?

– Ні, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

– Бог його зна.