Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.

— Трохи замалі на такого здоровила, — сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.

— Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? — спитав коваль.

— Еге ж, продав, — відказав Гейлі.

— Ото дивина! — сказав

коваль. — Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік…

— Авжеж, — озвався Гейлі. —От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п’ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п’яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі — і ходу. Це вже будьте певні.

— Воно так, пане, — мовив коваль, перебираючи своє знаряддя, — бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?

— Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є, — сказав Гейлі.

— І все-таки жаль бере, коли подумаєш, що такого-от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.

— Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.

— Здається, він має тут жінку й дітей?

— Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає, — відказав Гейлі.

Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:

— Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! — промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.

— Паничу Джордж! Який же я радий! — мовив Том. — Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами. Ви собі й не уявляєте, який я радий!

Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.

— Яка ганьба! — вигукнув він, стискаючи кулаки. — . Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..

— Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.

— Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки — чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!

— Даремно ви так, паничу Джордж.

— Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це

ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе, — раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду, — я привіз тобі свій долар!

— Та що ви, паничу Джордж! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! — зворушено відказав Том.

— Ні, ти візьмеш його! — наполягав Джордж. — Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе… Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність!

— Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.

— Ну гаразд, хай по-твоєму, — мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.

І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.

— Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!

— Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?

— А тепер, паничу Джордж, послухайте мене, — мовив Том. — Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордж, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?

— Так, дядечку Томе, — поважно відказав Джордж. — Я буду доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої сьогодні вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по-людському!

Тим часом у дверях кузні з’явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.

— Слухайте, пане, — згорда мовив до нього Джордж, — ось я розкажу сьогодні батькові й матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.

— Зробіть ласку, — відказав торговець.

— Певно, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! — сказав Джордж.

— Поки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не гірший од вас, — відрубав Гейлі. — Що купувати, що продавати — однакова мерзота.

— Я ніколи не робитиму ні того, ні другого, як виросту, — мовив Джордж. — Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.

Джордж випростався в сідлі й оглядівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кентуккі.