Хотин
Шрифт:
– Йди ти до диявола! От бісове сім'я, за собою ліпше б дивився.
– Ну-ну! Не ображайся. А повзи-но сюди, я тобі султана бусурманського покажу.
– Ти що! Брешеш, шибенику. – Малюта миттю підповз до Андрія. – Де?
– А он, бачиш, у долині шатро величезне… Ген-ген! – Андрій вказав донизу пальцем.
Там, у долині, посеред величезного турецького табору височів високий білий намет. На його особливий статус указував стрій вартових яничар, що, притримуючи коней, гарцювали навкруги. Перед відкритими полами намету стояло кілька чоловік у багатющих, що видно було навіть на відстані, вбраннях.
– То який із них султан?
– А я знаю?! Вибирай, який подобається.
– Що його, поганця, вибирати. Ось якби з мушкета можна було дістати…
– Якби, – мрійливо згодився Андрій.
– Слухай, Кульбабо, а що там наші? – раптом стрепенувся Малюта.
– Прорвалися наші, – обличчя Андрія освітила посмішка, – вночі відійшли. Ох, і побили вони яничарів! Онде ще мерців тягають.
На протилежному боці, біля спорожнілого Микитиного табору, було досить людно. Два десятки турецьких вояків, тримаючи у руках дерев'яні ноші, переносили тіла убитих, складаючи їх у ряди. Десятки таких рядів займали досить велику площу. Турки ховали своїх убитих за мусульманським звичаєм. До вух козаків вітер доносив ледве чутні, занудні молитви.
– Тьху! Погань яка. І моляться, мов барани мекають, – бридливо сплюнув Малюта.
– Дурню, радій від мекання цього, вони ж, поганці, мертвих оплакують. А заодно і по Микиті з братчиками сльози ллють, що облизня спіймали.
Знизу почувся невиразний шурхіт. Осипалося під чиїмись ногами каміння.
– До зброї, братики! Знову лізуть, – голосно закричав Андрій.
Знизу турки підтягували великі, сяючі бронзою стволи гармат. Серед них Андрій розпізнав дві патрієри – мортири, з яких стріляли розривними гранатами. Судячи з кількості й калібру артилерії, турки вирішили покінчити з козаками раз і назавжди. Кошлаті верблюди з натугою тягли мішки з ядрами.
Андрій уже в котрий раз пожалкував, що у них не залишилося бодай однієї гаківниці. З неї можна було б спробувати розстріляти верблюдів. Це затримало б розв'язку. Утім, більшість козаків уже не мали надії на порятунок. Молились, а потім, зціпивши зуби, ставали до зброї. Похмурі погляди не віщували ворогам нічого доброго.
Через годину почався гарматний обстріл. Чавунні ядра зі страшним ревом вдарялись у скелю поряд із печерою, вибиваючи з неї хмари гострих уламків. Від деяких ходором ходила під ногами земля. Подекуди відколювалися цілі пласти породи, із шурхотом і тріском сповзали вниз. Поступово гармати пристрілялись, і ядра посипалися в печеру. Рвали загату з жупанів, гучко вдарялися в камінь склепіння. З'явилися поранені. Ядра, розбиті на друзки, навіть сам камінь, вибитий зі стін, – усе це шукало беззахисні цілі, сіючи смерть на своєму шляху. Козаки тиснулись у щілини кам'янистої породи, намагалися врости у найменший отвір, що ставав рятівним серед панівного бенкету смерті. Тепер у печері було годі щось побачити чи почути. Грім, спалахи від гранат – усе поєдналося в гучну какофонію. Здавалось, у цьому пеклі годі вижити й мізерній мурасі. Дивувало навіть те, що до цього часу не обвалилася, ховаючи під собою жменьку сміливців, стеля.
Однак козаки трималися. Рятував внутрішній рельєф печери. Її темні вологі стіни мали в собі безліч ніш та тріщин. Дощова вода за сотні й сотні років, перефільтрована через тонкий пласт наносних порід, линула далі, углиб. Долала товщу гори і знаходила вихід, промиваючи ніші в найтвердішому граніті своїми податливими струменями.
Поволі обстріл почав припинятися. Здолавши свій ревучий пік, він спадав, мов штормова хвиля і, нарешті вибухнувши вогнем трьох останніх гранат, припинився. У тиші, яка здавалася чимось неправдоподібним, осипалися ще деякі камінці, капала десь у печері вода, а в прозорій височині неба виспівував свої веселі пісні жайворонок.
Закривавлені, укриті сажею й пилом запорожці кинулися до отвору. Завмерли до пори, не виказуючи, що все ще чіпляються за життя. Знизу щільними рядами наближались яничари, одягнуті у яскраві напівкунтуші із зеленого сукна, білі, до колін гетри й короткі сині шаровари. На головах – сяючі білизною «рукави святого дервіша» – кауки [17] , що нагадували височенний білий ковпак. Ішли сміливо, не сподіваючись на більш-менш вагомий опір. Наблизившись, дістали шаблі й перейшли на біг. У несамовитому вигуку «Аллах акбар» роззявилося не менше, ніж сотня ротів. Багатоголосий крик відбився від скель, які перетворили його на занудно-розкотисте «алла…»
17
Kayк (тур.) – капелюх.
До отвору печери залишилося два десятки кроків, коли в обличчя яничарам вибухнув вогненний залп. Ударив по беззахисному людському тілу скаженим свинцем, пошматував сукно, шкіру й кості. За ним ще один і ще… За хвилину хмара порохового диму розвіялася, черговий раз відкриваючи небу купу скалічених трупів. В агонії билися сини Аллаха, щедро зрошували землю яскраво-червоними плямами. Тих поборників ісламу, котрі намагалися відповзти за каміння, козаки добивали поодинокими прицільними пострілами.
Десь ізнизу вітер доніс погрозливе виття сотень горлянок – турки не сподівалися на такий розвиток подій, тож були приголомшені.
– Маєте свого Аллаха, бусурмани, можете привітати його особисто, – безсило прошепотів Андрій пересохлими губами.
Він притиснувся плечима до прохолодної стіни й зажмурив очі. Хоч з останніх сил намагався виглядати бадьорим, це ставало все складнішим. Сильно доткала спрага, а в горлі різало від порохового диму. Кілька хвилин Андрій сидів нерухомо, потім примусив себе піднятись і піти на пошуки води. У напівтемряві мало не впав, коли зачепився ногою за чиєсь мертве тіло. Далі ступав обережніше.
Вода в козацьких фляжках закінчилася ще напередодні, тож доводилося збирати ту, що стікала по вогких стінах печери. Під ці каламутні краплі підставляли невеликі дерев'яні цеберця й порожні порохівниці. Була надія, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетіли.
Через десяток кроків Андрій натрапив на переляканого молодика, що сидів під стіною і дрібно тремтів.
Андрій придивився до хлопчини:
– Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?
Малий підвів очі.
– Батька Сома вбило, – відповів схлипуючи. – Он голову відірвало.
Молодик указав на нерухоме тіло, що з розкинутими руками лежало серед калюжі чорної у напівмороці печери крові. Андрій поглянув туди, куди він вказував, і відразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дівчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрій похитав головою і сів біля хлопця.
– Скільки маєш років? – запитав.
– Чотирнадцять, – почув у відповідь.
– Дуже страшно?
Малий шморгнув носом і опустив очі додолу.
– Звуть як?