Хранителі Персня
Шрифт:
Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.
— Розкажи про Гіл-Гелада, — попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. — Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?
— Знаю, — відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.
Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум'я.
— Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, — сказав Фродо. — Гіл-Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл-Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…
— Досить! — перехопив його Блукач. — Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з
— Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, — попрохав Сем, — про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!
— Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам'ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем'я, — хай вона вас розважить.
Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:
Схилялось віття до землі,Що з первовіку укривавБолиголову буйноцвіт, —Сплетіння чарівничих трав.Крізь крони вікових деревЛилося світло юних зір…У срібних променях і снахКружляла діва Лючіень. Невидимої флейти слівЗ галявин чувся. І квіткиВплітались в марево волось,І шати сяяли ясні. [205]І все, що суджено, збулось:Ішов Берен з Холодних гірНевидимий у хащах трав,Обіч незнаної рікиВід болю й туги умирав.Та раптом змученим очамВідкрилось диво золоте, —Прекрасна діва Лючіень,Нетлінне сяйво, ніч і день…І в такт чарівному танкуМінився одяг, і летів,Волосся шовк її вкривав… А зачарований БеренМов скам'янів, а чи прирісДо місця… Видиво яснеРозтануло. Він все стояв,Вслухаючись в ельфійський ліс.Йому вчувалось: тихий крокНадії відблиском бринівКрізь чарівничий дзвін зірок,Буяння трав і шум лісів…Так, зачарований БеренБлукав німий крізь безліч днів.Пожухлий лист з гілля злетівНа скутий кригою струмок.Та знов з'явилася вона,За нею слідом йшла весна,Раптово зринувши з імли…Сніги струмками поплили,З під ніг її квітки цвіли.Берену чувся ніжний спів, —І звуки голосу живіБули мов срібла перелив,Мов чисті струни дощові. Та лиш з'явилась — зникла вмить.Закляття впало з уст німих: —«Тінувіель, Тінувіель!»Кохане лагідне ім'яБриніло лунами в лісах,Неначе вітру течія. —І поклик долі наздогнав,І повернув її стежки,Біль і любов подарувавНа всі дороги та віки. [206]Вернулась — руку подала:»Берен лиш в очі зазирнув —Гойднулись зорі в небесах…І Лючіень, ельфійський цвіт,Безсмертна зоряна краса,Як і судилося в віках,Засяяла в його руках. На них чигали сто розлук, —ХолодніБлукач зітхнув і додав:
— Такі пісні ельфи називають «антеннат», на загальній мові їх відтворювати складно, виходить лише слабке відлуння. Це повість про те, ж зустрівся Берен, син Барагіра, з Лючіень Тінувіель. Берен був людського роду, а Лючіень — дочка Тінгола, ельфійського володаря тих часів, коли світ був ще молодий. Вона була найгарніша з дітей землі. Принадою дорівнювалась вона до зірки, що сходить над північними туманами, а лице її променіло сонячним світлом. У той час Великий Ворог, котрому Саурон був лише прислужником, жив у Ангбанді, на Півночі, а ельфи, повернувшись до Середзем'я з Недосяжного Заходу, пішли на нього війною, щоб відібрати вкрадені Сільмаріли, найяскравіші над усі самоцвіти світу. І прабатьки людських племен допомагали ельфам. Але Ворог одержав перемогу, Барагір загинув, а Берен чудом урятувався і потрапив у ліс Нельдорет, підлеглий владі Тінгола. Там одного разу він побачив, як співає й танцює Лючіень на галявині над зачарованою рікою Есгальдуїн. Він дав їй ім'я Тінувіель, що стародавньою мовою означало «Соловей». Багато поневірянь зазнали вони потім, ще й довгу розлуку. Тінувіель врятувала Берена з Сауронової в'язниці, потім удвох здолали вони небезпечний шлях, проникли до трону Чорного Володаря і зняли з його залізного вінця Сільмаріл. Тільки один з трьох славетних каменів устигли вони зняти, і став він весільним дарунком Тінголові за руку Лючіень. Але склалося так, що Берена вбив Вовк, який переслідував його від самих воріт Ангбанду, і вмер [207] син Барагіра на руках у своєї коханої Тшувіель. Вона воліла теж померти й розділити з ним ту долю, що чекає на смертних, аби тільки не розлучатися. Кажуть, що вони повернулись до життя, знову з'явилися вдвох у Середзем'ї і ще довго жили у зелених лісах, а потім залишили цей світ, відлетіли їхні душі ген за межі його. Так сталося, що Лючіень єдина з ельфів пізнала істинну смерть і покинула світ, залишивши друзів оплакувати невтішну втрату. Від неї дісталася ельфійська кров у спадщину людям того роду. Нащадки тих, хто походить від Лючіень, живуть ще й досі; кажуть, що рід цей ніколи не згасне. До нього належить і Елронд з Рівенделлу: адже Берен і Лючіень мали сина Діора, що став спадкоємцем Тінгола, а той мав дочку Ельвінгу Світлу, що стала дружиною Еаранділа, який відважився, піднявши вітрила, попливти по небесному океану з Сільмарілом, що сяяв на чолі його. А від Еаранділа почався рід королів Нуменору, Зірки Заходу.
Гобіти слухали, не відриваючи очей від його дивно схвильованого обличчя, ледь освітленого відблисками багаття. Очі його блищали, голос набув сили й глибини. Над ним простягалось чорне зоряне небо. Несподівано бліда, примарна заграва розлилася за його спиною над верхівкою гори: це сходив новонароджений місяць. Тінь Вітровії покрила западину, й зорі зблідли.
Історія скінчилася. Гобіти заворушились, почали потягатися.
— Дивіться, — сказав Меррі, - місяць сходить. Уже пізно.
Усі подивилися на небо й помітили невелику чорну пляму на гребені гори, залитої місячним сяйвом. То міг бути камінь або уламок скелі.
Сем і Меррі підвелися й відійшли від багаття. Фродо з Піном сиділи мовчки. Блукач щільно присунувся до гори. Все було тихо й спокійно, але серце Фродо раптом захололо. Він присунувся ближче до вогню. Аж ось у освітлене коло вбіг, ледве дихаючи, Сем:.
— Там щось незрозуміле! Мені чогось так страшно стало! З місця зійти не зміг! Немов підкрадається хтось…
— Ти бачив що-небудь? — спитав Фродо, скочивши на ноги.
— Ні, пане, нічого не бачив, та й не придивлявся. [208]
— А я, здається, бачив, — сказав Меррі — по рівнині, там, куди місячне світло сягає, посуваються дві чи три чорні постаті — у напрямку до нас.
— Сідайте ближче один до одного, спинами до вогню! — розпорядився Блукач. — Приготуйте довгі гілки!
Вони сиділи, затамувавши подих, насторожі, спиною до вогню, й вдивлялися у навколишню нічну темряву. Ніщо не змінювалося. Ані звуку, — ані поруху. Фродо ворухнувся; тиша ставала нестерпною — йому кортіло голосно кричати.
— Тихше! — прошепотів Блукач. І тої ж миті Пін зойкнув:
— Що це?
Вони скоріш відчули, ніж побачили, як понад краєм западини, здаля, підіймаються тіні, одна чи кілька; вони вдивилися уважніше — тіні зросли. Невдовзі вже не було сумніву: три чи чотири високі постаті стояли на схилі, дивлячись на них, — такі чорні, немов провалля у глибокій ночі. Фродо почув слабке сичання, ніби крізь ті провалля витікала отруйна пара; на нього немов кригою повіяло. Постаті повільно наблизились.