Хранителі Персня
Шрифт:
— Там тролі!.- ледь дихаючи, вигукнув Пін. — На галявині, ось тут близько. Ми їх побачили крізь гілля. Такі здоровезні!
— Підемо помилуємось на них, — запропонував Блукач, підбираючи з землі дрючок. Фродо промовчав, а Сем не зміг приховати свого переляку.
Сонце вже підбилося височенько і яскраво світило крізь напівоголене гілля дерев. Галявину заливало світло. Вони стали на краю й визирнули з-за стовбурів. На галявині дійсно стояли троє величезних тролів — один нахилився, а двоє втупилися в нього.
Блукач спокійно наблизився до них і, розмахнувшись, зламав свій дрючок, ударивши по спині зігнутого троля.
— Гей, кам'яне опудало, підіймайся! — звелів він. І нічого не трапилось.
Гобіти йойкнули від подиву, а потім навіть Фродо розсміявся:
— Чи
— Та я ж не знав, де ми знаходимось! — виправдовувався Пін. Історію цю він пам'ятав добре, неодноразово чув її від Більбо та Фродо. Але у душі він до кінця так і не повірив, що все це було насправді. Навіть зараз він дивився на тролів з недовірою, мовби чекав, що вони якимись чарами повернуться до життя.
— Ви позабували не тільки родинні перекази, але й взагалі усю науку про тролів, — сказав Блукач. — Вдень, при ясному сонці, намагалися переконати мене, що на галяви-, ні на нас чекають живі тролі! Принаймні, ви мали б помітити в одного з них у вусі старе пташине гніздо! Як на живого троля, це була б вельми незвична прикраса!
Всі розсміялися. Фродо повеселішав: згадка про першу удачу Більбо підбадьорила його. Ще й сонечко так ласкаво гріло, і туман перед очима ніби дещо посвітлішав.
Вони трохи відпочили на галявині та пообідали у затінку від здоровенних ніг тролів. По обіді Меррі запропонував:
— Може, заспіваймо, поки сонце ще високо? Ми вже давно нічого не співали і не розповідали.
— Від самої Вітровії, - сказав Фродо. Всі подивилися на нього. — Зі мною все гаразд, — додав він. — Мені вже [219] набагато краще, хоч співати я, мабуть, не зможу. Хай Сем відкопає щось зі свого запасу.
— Давай, Семчику! — підходив Меррі. — Запас у тебе чималий, ти тільки його приховуєш!
— Тобто як би це краще сказати… — почав Сем. — Не знаю, чи це підійде, чи ні? Це не те щоб зовсім справжня поезія, розумієте? Так просто, дрібничка… Але ці кам'яні боввани нагадали мені… - Він став перед товариством, заклавши руки за спину, мов на уроці, і заспівав на стару мелодію:
Троль серед скель кістки смоктав.Старі кістки один смоктав,Щурився і під ніс бурчав,Бо вже давно м'ясця не мав. —Самотній! Голодний!Один він в скелях проживавІ вже давно м'ясця не мав.Тут саме Том по стежці йшов,На ярмарок в суботу,Нові узувши боти.Пахучі! Рипучі!Найкращі взувши боти,Наш Том на ярмарок ішов.— Мені ця кістка до знаку…Питає Том: Де взяв таку?Я дядька Тіма поховав,А ти його кістки украв!Жаднюга! Злодюга! Стару могилу розкопавІ дядька Тіма обікрав!— Облиш, малий! Та ж дядько твійДавно вже вмер… То що ж тепер?Далась йому та кістка!Мені ж хотілось їстки.Страшенно! Шалено!Твій дядько вмер…То що ж тепер?А Том кричав:— Ти дядька вкрав!Віддай кістки, стара мана! [220]Як— Що ж, це наука для нас усіх! — засміявся Меррі. — Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!
— Звідки це, Семе? — спитав Пін. — Я нічого подібного досі не чув.
Сем промимрив щось нерозбірливе.
— Та це ж він сам усе склав, — пирскнув Фродо. — У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось — жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником — чи воїном!
— Сподіваюсь, до цього не дійде, — сказав Сем. — Не треба мені ані того, ані другого! [221]
Опівдні вони попрямували далі — мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.
— Оце так так! — здивувався Меррі. — Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові?
–
Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.
— Нічого не залишилось, — сказав він. — Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.
Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.
Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи — віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу — сіру стрічку у вечірніх сутінках — майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: «клік-клак, клік-клак», а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.