Хрест: постбіблійний детектив
Шрифт:
Не поїхати на чати під гімназію він уже не міг, хоча опирався кілька днів цьому запамороченню. Навіть образливо стало перед самим собою за таку слабодухість і національну нестійкість.
– А ты, оказывается, жестокий человек, – шепотіла вона через паркан, крізь густий металевий частокіл якого простягнула руки назустріч йому. – Ты так долго не приходил. Знаешь, глупость какая-то, но я высматривала тебя каждый день. Я боялась за тебя. Понимаешь, ты не подумай чего-нибудь… Я просто хотела успокоить тебя, что я никому ни слова. Я не сдам тебя. Вот что я хотела тебе сказать. Вот и все.
– Я знав, що ти мене не зрадиш. Сьогодні
– Подожди меня на лавочке. Я мигом за портфелем, – шкільний фартух, як парус, поніс її рвійну струнку поставу.
Свіжий вітерець, що гасав разом зі школярами подвір’ям, підносив на льоту одіж юнки, наче демонструючи красу тієї найдовершенішої на землі грації, якою є вродлива дівчина у свої 17 літ.
– У меня идея: пойдем в кино? – раптово перейшла вона до справи.
– А який там фільм?
– Какая разница?
Справді, яка різниця, що там і коли вставив у графік районний кінопрокат? Потім крізь роки він повертатиметься до цього дня, посміхаючись мовчки, боячись стривожити недоторканість споминів, та так і не згадає, що там було на екрані. Бо тієї миті всемогутній режисер людських доль розпочав дійство, у якому йому була відведена головна й невідома досі роль.
Усе відбувалося, як мільйони разів у всі часи й на всіх континентах. Темрява кінозалу покривала гріховність поривань юних створінь, які міцним сплетенням рук посилали радари свого єства до найближчого на планеті маяка, і від того в унісон прискорено гриміли споріднені пульси, відбиваючи у всіх оголених точках тілець мажорні такти величальної симфонії у виконанні двох непорочних сердець.
Ніч випала, хоч стрельни в око. Така темрява, що на вулиці можна було би лоб у лоб стукнутися об перехожого, буває рідко, але обволікає все суще на землі.
Паша оцінив таку прихильність природи до його роботи. Він узагалі любив темряву. Ніч любив більше, ніж день. Таким уродився. «Князь тьми» – гордо титулував сам себе. Він, як ніхто, розумів товариша Сталіна, який працював, що там говорити, – світ перевертав ночами. Грався планеткою, як м’ячиком, а вдень відсипався. До обіду. І так разом із вождем увесь народ. А може, й усе людство. Шкода, що не народився трохи раніше. Тоді, мабуть, жити було краще, веселіше. Тоді бал правила улюблена Пашина ніч.
Вона, пітьма, ліпше надається до великої роботи. По-перше, ніхто не заважає. Можна розмахнутися що є сили. І нині от «земєлі сплять, як бабаки». Сопуть у дві дірки – ото вся їхня праця. А такі, як Паша, мають прокладати тим часом путь для цих мільйонів сонних амеб у світле майбутнє.
Майбутнє-то світле, але краще наближати його затемна. Коли сходить сонце, метушиться мурашник, добуваючи кавалок хліба для свого порожнього й нікому не потрібного, крім нього самого, цього мурахи, існування. А велетні оживають, коли сонця немає. Світило – свідок небажаний. Недарма всі надприродні сили в народній мудрості чи там у якогось Гоголя виповзають на поверхню далеко за північ. Паша силкувався надати своїми глибокими думами особливої важливості моменту.
Надвечір вони зімітували перевезення на батькове подвір’я машини шутеру. Розіграли з цієї нагоди частування шофера, що загнав будматеріал, а відтак полуторка вже й залишилася
Діма прибув рівно о другій і постукав у крайнє вікно, як і передбачав Пашин план. Вийшли надвір і почали вантажитися. Зі стодоли – в кузов. Нехитре альпіністське спорядження плюс автоген. Видряпатися на оцинковану баню, ліквідувати, тобто спиляти небажаний об’єкт, а потім разом із тим хрестом зійти з вершини.
– Я, Паша, позавчора стояв після служби Божої під церквою і прикидав. То є куди лізти. Може, навіть у Львові нема таких соборів. Таких десь, як собор Юра. Відгрохали предки наші.
– Та то не наші, Діма, предки. То італьянці забрели сюда. Наліпили тих церков, а ти, Паша, нині єбся, – не приховував доброго гумору заслужений хрестолам УРСР, який сьогодні отримає ще й кваліфікацію храмолаза.
– Та й сам хрест. Махіна, май в виду, – не вгавав Чемерис. – То знизу не дуже. А так, то там добрих два метри висоти, а може, й більше.
– А ти шнури такі бачив? На, злапайся, – повчав старший «по званію». – На таких тросах можуть висіти зразу десять альпіністів і підніматися по них на саму вершину Паміру.
Врешті, нехитрий інструктаж вони закінчили, і суцільну темінь враз прорізав струмінь світла від фар полуторки. Так само гурчання мотора порвало на шматки заколисану тишу. Машина вивалила крізь заздалегідь відчинені ворота й поповзла селом, надсадно, неначе її силують до осоружної роботи, стогнучи.
– Село спить собі, як той Шевченко в домовині, непробудним вічним сном, – Паша ставав дедалі веселішим. Він уже кайфував від того, як його окрилює той азарт, що водить його життєвими, бажано темними, дорогами.
Як матеріаліст, він, звичайно, не вірив у нечисту силу, але то таки була якась сила, що вселялася в нього. Вночі він точно ставав сильнішим. Кремезнішим. Відважнішим. Паша відчував, як невидимий електрик підключає клеми злої енергії до невичерпного вічного генератора. Сповнює його чорне єство пекельним полум’ям, що аж шкварчать жили. І від такої ін’єкції зла невимовно солодкий кайф запаморочує свідомість, уражену всепожираючими бацилами ненаситного матеріалізму й войовничого атеїзму.
У момент такої сатанинської екстази двонога земна нікчема, що здійняла руку супроти Бога, сама почувається всемогутньою. І патока запаморочення від такої всесильності приносить неповторний для злого демона кайф – він не боїться Бога! Чи чуєте, люди, я не боюся Його! Він переступив межу, він замахнувся на Нього – на Того, кого бояться і на кого моляться мільярди, і ніхто не схопив його за руку. Значить, усе отут, на цій грішній землі, усе можна! Якщо Бога немає, усе можна! От де правда! От де сенс життя і ключ до скарбниці, у якій таїться неперевершена сила. І вона вже не таїться – вона у твоїх руках.
Ну що значить – можна все? Що – все? А що завгодно! Ну хоча б таку дрібницю витворити, як пролити ріки крові, як умертвити десятки мільйонів таких самих життів, яке клекоче в тобі. Умертвити і спокійно лягати спати та міцно засинати, як це щоночі робив товариш Сталін. Можна набудувати концтаборів і топити в газових камерах людськими кістками, як звичайними дровами. Хто маленький і слабенький і не здатний до політики, може у своєму особистому житті хоча б паруватися хлоп із хлопом. Тварини так не роблять – одностатевий секс, а людина, то така паскуда, що може.