Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника
Шрифт:
— Але, коли твоя ласка, ми ще мало знаємо, — озвався чийсь допитливий та нетерплячий голос. Діти аж підстрибнули, бо то виявився голос нашого коня, який розмовляв!
— Старий добрий Перчик! — сказала Поллі. — Як я радію, що він один із тих, кого обрано стати речистою твариною.
А візник, котрий саме зупинився поряд із дітьми, промовив:
— Побий мене грім! Я завжди казав, що в того коня казанок добряче варить.
— Створіння, я дарую вам вас самих, — пролунав сильний
— Добре, Аслане, ми будемо шануватися, будемо шануватися, — говорив кожен. Аж тут одна зухвала галка голосно додала:
— Не бійся!
Ці слова прохопилися в неї тоді, коли всі вже замовкли, і чітко продзвеніли у мертвій тиші. Гадаю, Вам, напевно, доводилося бувати в подібній ситуації, коли, скажімо, розповідали віршики при гостях. Галка так засоромилась, що сховала голову собі під крило, немов зібралася до сну. А всі звірі довкола почали видавати якісь дивні розмаїті звуки. Це вони так реготали по-своєму Ніхто, звісно, в нашому світі ніколи не чув нічого подібного. Вони намагалися спочатку придушити свій регіт, однак Аслан зауважив:
— Смійтеся і не бійтеся, дітоньки. Тепер, коли ви перестали бути безголосими і нерозумними, не мусите весь час бути поважними. Бо жарти, як і закон, приходять із мовою.
Всі з полегшенням зітхнули. І зробилося так весело, що галка знову набралася духу підлетіла, вмостилася, залопотівши крилами, на голові коня, якраз поміж його вухами, і вигукнула:
— Аслане! Аслане! Невже я встругнула перший жарт? І всі тепер будуть говорити про те, як я втяла перший жарт?
— Ні, маленький друже, — відповів лев. — Ти не втялапершого жарту, ти сама сталапершим жартом.
Тоді всі зареготали ще дужче, але галка не заперечувала і сама реготала на цілу горлянку, аж доки кінь не струснув головою. Галка втратила рівноваїу, почала падати і лише при самій землі згадала про свої крила — вони ж іще були для неї новинкою.
— Отож, — промовив Аслан, — Нарнія заснована. Тепер ми мусимо подбати про її безпеку. Я запрошую деяких із вас на нараду. Перш за все, підійдіть до мене ти, головний гноме, ти, річковий боже, ти, дубе, і сиче, й обоє воронів, і слоне. Нам треба поговорити всім разом. Цей світ не налічує і п'яти годин від народження, а лихо вже проникло сюди.
Звірі, яких він назвав, вийшли наперед, і лев, повернувшись, рушив із ними на схід. Інші почали перемовлятися між собою, кажучи щось на кшталт:
— Що, він казав, проникло у наш світ?
— Якесь Алихо.
— Що таке Алихо?
— Ні, він не казав Алихо… він казав муха…
— Добре, а що воно таке?
— Слухай, — мовив тим часом Диґорі до Поллі, — мені доведеться піти за ним, тобто за Асланом, тобто за левом. Я мушу поговорити з ним.
— Ти думаєш, ми зможемо? — засумнівалася Поллі. — Я б не насмілилася.
— Я мушу, — наполягав Диґорі, — заради мами. Якщо хтось і може дати мені щось, що вилікує мою маму, то це він.
— Я піду з вами, — озвався візник. — Мені подобається дивитися на нього. Не думаю, що всі ті звірі нападуть на нас. А ще я хочу перемовитися зі старим Перчиком.
Отож вони втрьох сміливо (ну, сміливо, наскільки могли) рушили вперед до тварин. Створіння були так зайняті розмовами та знайомленням, що й не помічали трьох людей, аж доки ті не підійшли впритул. Не чули вони і дядька Ендрю, який, похитуючись на тремтячих ногах, гукав до них, не надто, все ж, голосно:
— Диґорі! Вертайся! Вертайся зараз же! Що я тобі сказав? Жодного кроку далі! Я не дозволяю.
Коли нони, врешті, опинилися поміж звірми, ті замовкли й звернули свої погляди до них.
— Ну? — зрештою озвався бобер. — Хто це такі, в ім'я Аслана?
— Будьте ласкаві… — почав було Диґорі несміливим тремтячим голосом, коли кролик сказав:
— Вони схожі на великі головки салати, ось, яка моя думка.
— Ні, ми не салата, чесно, не салата, — поспіхом заперечила Поллі. — Ми зовсім не смачні.
— Ти диви! — здивувався кріт. — Вони вміють розмовляти. Хто коли чув про салату, яка розмовляє?
— Напевно, вони є другим жартом, — припустила галка.
Пантера, що саме вмивала мордочку, зупинилась на мить і незворушно протягнула:
— Ну, якщо навіть так, то до першого їм далеко. Принаймні я не бачу в них чогось надто кумедного.
Вона широко позіхнула і продовжила вмиватися.
— Будьте ласкаві, — озвався знову Диґорі. — Я дуже поспішаю. Я хочу побачити лева.
А візник поміж тим увесь той час намагався потрапити на очі Перчику. Врешті йому це вдалося.
— Ну, нарешті, Перчику, старий друзяко, — сказав він. — Ти ж мене знаєш. Ти не збираєшся від мене відцуратися, правда?
— Гей, коню, про що ця річ торочить? — поцікавилось декілька голосів.
— Ну, — дуже повільно протягнув Перчик, — я точно не знаю. Я собі так гадаю, що багато з нас ще не знають достатньо про щось інше. Але мені видається, що я вже колись бачив річ, подібну до цієї. В мене є відчуття, що я жив ще десь… чи був ще кимось… перед тим, як Аслан пробудив нас усіх кілька хвилин тому. Все воно дуже переплуталося у моїй голові. Як сон. Але у тому сні були речі, схожі на цих трьох.