Хто ти? (1963)
Шрифт:
— Як, Оленко?
— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?
— І що ж?
— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..
Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…
Мелодія сьома
ВІЙНА
УДАР
Майнуло
Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.
Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…
В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.
Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.
Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:
— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…
— Не поїде вона, — посміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…
— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. — І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…
— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я буду ревнувати… Він зовсім полонив тебе…
— А що ж… якби молодший був, полюбила б його…
— Дивись, Оленко, а то доведеться діда власного на дуель викликати!..
Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано поглянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось прислухалася, чогось ждала.
Що з тобою, Оленонько? — прошепотів Микола.
— Стукає, Миколо, — чудним голосом сказала Оленка.
— Воно?
— Ага. Дай руку сюди. Приклади. Чуєш? Чуєш?..
Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, з нез’ясовним хвилюванням слухав, як там, в таємничому замкнутому світі ворушилося нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу… воно зріло в лоні Оленки… дівчинки з київських садів… коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він, не знімаючи рук з гарячого лона, вдячно поцілував очі Оленки.
— У нас буде дитя, зіронько… Наше дитя… І ми ще більше любитимемо одне одного… Правда?
— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття… Одне з почуттів… А я живу тобою… майбутнім дитям… нашим майбутнім…
Вона
— Що це, Миколо?
— Не знаю, — тривожно сказав Микола.
На капітанському містку почувся якийсь гомін. Потім гнівний вигук. На щоглі раптово гримнув динамік, ніби хтось прорвався з небуття. Над пароплавом, над Дніпром, над густими туманами полинув голос, що будив людей великої країни на страшний і трагічний шлях…
Микола мовчав. Сидів непорушний, закляклий, все ще обнімаючи долонями живіт дружини, мов хотів захистити ненароджене дитя від жорстокої грядущої навали…
ПІСНЯ І СНАРЯД
— Як прізвище?
— Микола Горенко.
— Професія?
— Композитор. Працював у Зеленьках…
— Я знаю… Був на вашому концерті в районі. Здорово…
Воєнком підвів змучене обличчя, позіхнув, потер червоні від безсоння очі.
— Так що ж з вами робити? Направлю в тил. Там подумають, де вас використати… по спеціальності…
— Товаришу майор, — схвильовано сказав Микола. — Тепер не до пісні… Я прошу послати мене в діючу армію…
Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї воєнкомату простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки і дівчата. Сколихнулась юнь, ніби єдина душа. Без страху, без сумніву йде в огонь…
Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.
— Я розумію вас. Хай буде так. Все одно ви підете за велінням серця…
— Спасибі вам!
— Щасливо. Тільки в основному з вами я не згоден…
— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.
— Щодо пісні… В найстрашніші дні наш народ не покидав її. Згадайте історію. Так і тепер. Подумайте… Може, інколи пісня буде потрібніше від снарядів… Чуєте, Горенко?..
Заплакана мати збирала Миколу в дорогу. Втираючи сльози, говорила:
— Сон мені недобрий снився, синку… Проти Оленки нашої. Серце мені віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі. Так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, похмурі, якісь не наші. Вони визирають з віконець, заглядають в хати. Коли тут Оленка… стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак зупиняється коло неї… Гульк — якийсь офіцер-німець з’явився поблизу. Ходить, паличкою торкається Оленки, сміється: «Який хороший дівчинка… і який поганий капелюх…» Це він так на вінок. Потім розгнівався і зірвав вінок з голови. А далі… пожежа, вибухи якісь…
— Що сон, — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Дійсність страшніша буде від кошмару. Допустили чорта, не задушили в зародку. Тепер він погуляє по світу…
Микола мовчав. Оленка теж не промовила й слова. Що можна було сказати? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до одного моменту.
Бути чи не бути? Рух зупинився, люди повисли над прірвою долі, завмерли в неймовірному напруженні…