Кінець Вічності
Шрифт:
— Аякже.
— Отже, це все одно, що ти прожила таке життя, яким ти зараз пам’ятаєш його, правда ж? Я хочу сказати, що немає значення, прожила ти його насправді чи ні.
— Не знаю. Мені треба подумати. А що, коли мій завтрашній день також стане лише сновидінням, тінню чи як ти там його назвав?
— Що ж, тоді буде нова Реальність і нова Нойс із своїми новими спогадами. Все буде так, ніби нічого й не відбулося, хіба що знову зросте загальна сума людського щастя.
— Мене все це якось не задовольняє.
— Крім того, —
— Але коли, як ти стверджуєш, немає ніякої різниці, — похмуро сказала Нойс, — то для чого тоді була вся ця морока зі мною? Навіщо ти забрав мене з Часу?
— Тому, що ти мені потрібна такою, як ти є, — з несподіваним запалом вигукнув Харлан. — Я не хочу, щоб ти змінилася. Ні на йоту.
Він мало не проговорився, що якби не її забобон щодо Вічних і вічного життя, то вона й не глянула б на нього.
Вона розгублено роззирнулася.
— Невже мені доведеться залишитися тут на все життя? Мені буде так… самотньо.
— Ні, ні. Не бійся! — палко вигукнув він і так міцно стис її руки, що вона аж поморщилася від болю. — Я лише з’ясую, що на тебе чекає в новій Реальності, і ти повернешся назад у 482-е, тільки, так би мовити, під маскою. Я потурбуюсь про тебе. Ми одержимо офіційний дозвіл на взаємини, і я простежу, щоб тебе не зачепила жодна майбутня Зміна. Я Технік і, кажуть, Технік непоганий, отже, я трохи розуміюся на Змінах. І ще дещо знаю, — додав він загрозливо і враз осікся.
— А хіба це дозволяється? — запитала Нойс. — Я маю на увазі забирати людей у Вічність, щоб урятувати їх від Змін? Це якось не в’яжеться з тим, про що ти мені розповідав.
На якусь мить Харлан уявив собі страшну порожнечу тисяч і тисяч безлюдних Сторіч, що оточували його звідусіль, і йому аж мороз пішов поза шкірою. Він відчув себе відрізаним від Вічності, яка досі була для нього єдиною домівкою і єдиною вірою, і навіть більше, він відчув себе викинутим і з Часу, і з Вічності. Поряд з ним тільки жінка, заради якої він зрікся всього.
— Ні, не дозволяється, — мовив пригнічено Харлан. — Це злочин. Великий злочин. Мені соромно за свій вчинок. Але якби було потрібно, я повторив би його ще раз і ще раз.
— Заради мене, Ендрю? Заради мене?
— Ні, Нойс, — озвався він, не підводячи очей. — Заради себе. Я не можу втратити тебе.
— А якщо вони нас упіймають?..
Харлан знав відповідь на це запитання. Знав ще з тієї самої ночі в 482-му, коли його осяяв несподіваний здогад. Однак він і тепер не наважувався навіть уявити собі цю страшну правду.
— Я нікого не боюсь, — сказав він. — Я буду захищатися. Вони й не підозрюють, як багато я знаю.
Розділ 9
ІНТЕРЛЮДІЯ
Їхнє життя тут здалося потім Харланові справжньою ідилією. За ці біотижні відбулося стільки подій, вони так змішалися й переплелись у його пам’яті, що йому здавалось, ніби цей період тривав набагато довше, ніж було насправді. А втім, єдиною ідилією були години, проведені разом із Нойс. Вони мовби освітили рожевим світлом усі інші події.
Епізод перший. Повернувшись у Сектор 482-го, він неквапом спакував свої пожитки — переважно одяг та плівки, особливо подбавши про оправлені томи Первісного журналу. Збираючись на свою постійну базу в 575-е, він ревно стежив, щоб бодай не забути чогось із своєї цінної колекції.
Помічник вже закінчував переносити його речі до вантажної капсули, коли надійшов Фінджі.
— Бачу, ви нас покидаєте. — Як завжди, Фінджі непомильно добирав найбанальніших фраз. Він посміхався, майже не розтуляючи уст. Руки його були закладені за спину, а опецькуватий корпус погойдувався, немов м’ячик, на пухкеньких ніжках.
Харлан навіть не глянув на свого начальника. Він лише сухо кинув:
— Так, сер.
— Я доповів Старшому Обчислювачеві Твіселові, що ви цілком задовільно провели своє Спостереження в 482-му.
Харлан не міг пересилити себе, щоб подякувати Фінджі. Він промовчав.
— Я поки що не доповідав про ваш напад на мене, — провадив далі Фінджі, несподівано стишивши голос. І хоча на його обличчі все ще блукала солодкава посмішка, а очі дивилися лагідно, в голосі відчувалася зловтіха.
Харлан пильно глянув на нього і сказав:
— Як собі хочете, Обчислювачу.
Епізод другий. Харлан знову оселився в 575-му. Невдовзі після свого повернення він зустрів Твісела. Харлан просто був щасливий знову побачити цю маленьку постать із зморшкуватим личком гнома. Йому було приємно бачити навіть білий циліндрик, що димів між двома жовтуватими від тютюну пальцями.
— Обчислювачу, — звернувся до нього Харлан.
Твісел, що саме виходив зі свого кабінету, зупинився й кілька секунд дивився на Харлана, немов не впізнавав. Вигляд у нього був стомлений; обличчя змарніло, очі почервоніли й позападали.
— Ой, то це ж Технік Харлан! — нарешті вигукнув він. — Ви вже закінчили свою роботу в 482-му?
— Так, сер.
Реакція Твісела була дивною. Він глянув на свій годинник, що, як і всі годинники Вічності, показуючи біочас, був заодно календарем, і сказав:
— Тепер уже недовго чекати, мій хлопчику. Вже скоро. Все йде як по маслу. Просто чудово!
У Харлана тьохнуло серце. Під час минулої зустрічі з Твіселом ці слова не мали б для нього ніякого значення. Але тепер Харланові здавалося, що за ними криється глибокий зміст. Твісел, мабуть, дуже вморився, інакше не говорив би так відверто. А може, Обчислювач вважає, нібито достатньо завуалював свою фразу й не боїться, що Харлан зрозуміє її справжній зміст.