Катріона

Стивенсон Роберт Льюис

— Катріоно, — здивувавсь я, — з чого це ви взяли?

— Не знаю, — відповіла вона. — Так підказує моє серце. Зійтися з другим чоловіком! Фе! Але вона зробила саме так: одружилася з моїм дядьком Робіном і ходила з ним у церкву, на базар. Потім їй усе це набридло чи вона піддалася впливові своїх друзів, а може, їй просто стало соромно людей. У всякому разі, вона втекла до своїх родичів і наговорила там, що ми держали її силоміць та інших нісенітниць. З того часу у мене склалася не дуже висока думка про жінок. Невдовзі після цього мого батька, Джеймса Мора, посадили

в тюрму, а решту ви знаєте не гірше од мене.

— І за весь цей час у вас не було друзів? — поцікавився я.

— Ні, не було, — відказала дівчина. — З двома-трьома дівчатами в горах я трохи приятелювала, але не настільки, щоб називати їх друзями.

— Моя ж розповідь ще простіша, — зауважив я. — У мене ніколи не було друга, поки я не зустрів вас.

— А хоробрий містер Стюарт? — спитала Катріона.

— Їй-богу, я й забув про нього, — збентежився я. — Але він мужчина, а це зовсім інша справа.

— Авжеж! — погодилась Катріона. — Звичайно, це зовсім інша справа.

— Потім у мене був ще один друг, — вів я далі. — Вірніше, я колись думав, що маю друга, але помилився.

Катріона спитала, хто цей друг. Він чи вона?

— Це був він, а не вона, — відповів я. — Обидва ми вважалися хорошими учнями в школі і думали, що дуже любимо один одного. Та настав час, коли він поїхав у Глазго і влаштувався там на роботу в торговому домі, де працював його двоюрідний брат. Я одержав від нього два-три листи, потім він знайшов нових друзів; і хоч я писав йому, поки мені не набридло, він не звертав на мене ніякої уваги. Довгий час я не міг примиритися з такою кривдою. Нема нічого гіршого, як втратити людину, яку вважав своїм другом.

Дівчина почала розпитувати про його зовнішність і вдачу, бо ми обоє дуже цікавились усім, що мало відношення до неї або до мене, поки я, нарешті, у лиху годину не згадав про його листи і не приніс з каюти цілу пачку.

— Ось його листи, — сказав я, — тут взагалі всі листи, які я будь-коли одержував. Це останнє, що я можу сказати про себе. Решту ви знаєте.

— Дозволите прочитати їх? — спитала дівчина.

Я відповів, що не маю нічого проти, коли їй не шкода часу. Тоді Катріона попросила залишити її саму, сказавши, що прочитає всі листи з початку до кінця. Серед листів, які я їй дав, були не тільки од мого невірного друга, а й один чи два від містера Кемпбелла, написані, коли він їздив у місто на нараду. Крім того, там лежала записка від Катріони і дві записки від міс Грант. Про останні я навіть і не подумав у цю хвилину.

Я так заглибився в думки про свого друга, що мені було зовсім байдуже, що я роблю і хто поруч зі мною. Катріона опанувала всім моїм єством, ніби якась благородна недуга, що не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Певно, тому я забрався на носову частину корабля, де за бортом здіймалися високі хвилі, і навмисне затримався. Досі в моєму житті мало було радісного, і мені, мабуть, хотілося продовжити задоволення.

Коли я повернувся до Катріони, то вона якось холодно віддала мені листи, і в мене зародилось напівсвідоме болісне відчуття, що в наших взаєминах щось порушилось.

— Ви прочитали їх? — спитав я. Здається, голос мій звучав не зовсім природно, бо в ту мить я намагався зрозуміти, що, власне, могло з нею статися.

— А хіба ви хотіли, щоб я прочитала всі? — ображено звела вона очі на мене.

— Авжеж, — невпевнено мовив я.

— Останній теж? — допитувалась Катріона.

Тепер я знав, у чому справа, і все ж не хотів їй брехати.

— Я віддав вам усі листи, які в мене були, — відказав я. — У жодному з них я не бачу нічого поганого.

— Очевидно, я створена інакше, — промовила дівчина, — і вдячна за це богові. Не варт було показувати мені такого листа, його не треба було й писати.

— Ви, здається, говорите про свого друга Барбару Грант? — здивувався я.

— Нема нічого гіршого, як втратити людину, що її вважав другом, — відповіла вона, повторюючи мої власні слова.

— Мабуть, іноді дружба буває уявною! — вигукнув я. — Хіба справедливо звинувачувати мене за ті кілька слів, які навіжена дівчина написала на клаптику паперу? Ви ж знаєте, з якою повагою я ставився і завжди ставитимусь до вас.

— Однак ви показали мені листа міс Грант, — кинула Катріона. — Мені не потрібні такі друзі. Обійдусь без неї і без вас.

— Така-то ваша вдячність! — обурився я.

— Дуже вам вдячна за все, — відповіла дівчина. — Прошу забрати ваші… листи. — Вона ніби затнулась на цьому слові, і воно пролунало як лайка.

— Вам не доведеться просити мене двічі, — сказав я, схопив листи і, відійшовши, шпурнув їх далеко в море. Ще трохи, і я, здається, кинувся б вслід за ними.

Решту дня я не знаходив собі місця і розлютований міряв палубу вздовж і впоперек. У думці я обзивав її різними поганими словами, які тільки знав, поки не звечоріло. Поведінка Катріони перевершила все, — почуте мною досі про гордість горян. Її, вже дорослу дівчину, так образив пустий натяк її найближчої подруги і родички, якою раніше вона не могла нахвалитися. В грудях моїх наростала злість проти Катріони. Я поводився так, як розгніване дитя. Коли б я справді поцілував її, вона, можливо, зовсім не образилася б, а через те, що це було написано, та ще й у такому жартівливому тоні, вона раптом спалахнула гнівом. Мені здавалося, що жінкам бракує проникливості, а тому ангелам лишається тільки оплакувати долю нещасних чоловіків.

За вечерею ми знову сиділи поруч, але як усе змінилось! Вона навіть не глянула на мене, а обличчя її було, як у дерев'яної ляльки. Мені хотілося тоді і лаятися, і повзати біля її ніг, але Катріона не дала й найменшого приводу ні до того, ні до іншого. Одразу ж після вечері вона пішла розважити місіс Джеббі, про яку раніше майже не згадувала. Тепер дівчина надолужувала згаяне як могла і до кінця переїзду була дуже уважна до старої леді, а на палубі почала затримуватись біля капітана Сенга, на мою думку, довше, ніж того дозволяла пристойність. Щоправда, капітан здавався достойним, поважним чоловіком, проте я не міг спокійно дивитись, як Катріона посміхається до когось іншого, крім мене.